Останнім часом про ветеранів стали чути частіше. Шкода, що не як про приклад для наслідування, а через скандали. З кимось посварилися, когось затримали, десь ще якийсь інцидент. Це ознака головного: ми ще на війні, а країна вже нас не чекає. Ні держава, ні суспільство не знають, що з нами робити.

Причина в тому, що багатьом зручно бачити ветеранів такими ж, як колись – мовчазними і забутими. Поставити на сцену раз на рік, дати "фронтові сто грамів", сказати слова подяки – і назад, у тінь. Такого ветерана звикли сприймати як тягар для суспільства.

Побратим якось спитав: "То ми тепер теж будемо "дідами", як ті з парадів?". І я б хотів відповісти, що ні. Але держава ніби справді хоче саме цього. Щоб ми після всього повернулись і стали в чергу за безкінечними довідками, чекали милості від чиновника. Нам не треба подачок. Ми не просимо. Ми хочемо справедливості. Ми зробили своє – тепер хай держава робить своє.

Понад мільйон людей тримали країну, коли все могло розвалитись. Їхній досвід, характер, витримка – це те, що може рухати країну вперед. Це не тягар. Це ресурс. Ми не благодійники і не жертви. Ми – дієві люди. І кожен з нас має, що сказати. І що зробити.

Нам не треба, щоб держава "допомагала ветеранам". Треба, щоб країна стала державою ветеранів. Де люди, що повертаються з фронту можуть вчитися, працювати, будувати бізнес, і бути при владі. Без жалю і патетики. Просто як повноцінні громадяни, які вже довели, що вміють брати відповідальність. 

Якщо ж цього не буде, з'явиться інше – ветерани самі знайдуть, як реалізуватись. Але це може бути не те, чого хоче держава і суспільство. Бо якщо нас відштовхнуть – ми не зникнемо. Ми сильні, але і втомлені. І якщо систему не змінять, ми її просто зламаємо.

Повага – це не слова з трибуни. Це коли з ветераном радяться. Коли йому дають працювати і впливати. Це не пільги, а рівні правила гри. Не гасла, а рішення.

І ще. Про ветеранів постійно говорять без самих ветеранів. Це неправильно. Як може ветеранське міністерство очолювати людина, яка не знає, що таке фронт? Серед нас є багато сильних, розумних, з досвідом. Але нас не пускають. Бо з нами складніше. Бо ми не мовчимо.

Час змінити підхід. Ветеран – це не проблема. Це потенціал. Це людина, яка вже показала, що може діяти. Якщо країна це зрозуміє – виграють усі. Якщо ні – втратить найцінніше: тих, хто вже раз її захистив.