Путін хоче захопити Одесу! – це одна з останніх заяв Президента України Володимира Зеленського. Здавалося б, нічого нового – про такі наміри відомо давно. І Сили Оборони готові захистити українське місто на березі Чорного моря.

Але справа в іншому: Путін, як і сама Росія, ніколи по-справжньому не йшли з Одеси. Старанно культивовані й глибоко вкорінені московські наративи тримають місто в тісних лещатах "русского мира".

Пам’ятники імперцю Пушкіну, наче російське ДРГ, досі відкрито й нахабно красуються в центрі Одеси. Мало хто знає, але їх тут аж чотири! Тоді як українській поетесі Лесі Українці, яка неодноразово приїжджала до Одеси й дуже любила Приморський бульвар та пляж Ланжерон, досі не встановлено жодного пам’ятника.

Тому захищати Одесу потрібно не лише зовні – перемогу ще слід здобути зсередини.

Пригадались рядки Лесі Українки, що добре ілюструють дилему, перед якою постали одесити:

"Хто визволиться сам, той буде вільний,

Хто визволить кого – в неволю візьме."

А тепер – по суті.

Окрім фізичного протистояння – конвенційної війни – у нас із російськими загарбниками триває війна семантична. Це війна найвищого рівня людської свідомості – боротьба за право давати назви явищам і подіям. Хто в ній перемагає, той може визначати ідентичність міст та цілих регіонів.

"Одесса – русский город" – яскравий приклад нав’язаного наративу, на якому виросло не одне покоління одеситів. Наше завдання – зруйнувати цей міф і сказати від імені всієї Одеси: Тут – Україна!

Озброївшись мотокосами, граблями та сокирами, група воїнів 122-ї одеської бригади територіальної оборони вирушає на старовинне козацьке кладовище на Хаджибейському лимані.

"Чому воїни не в окопах?" – вже передбачаю в’їдливі коментарі.

Але ще раз нагадую: битва виключно за територію – це війна минулого. Сучасна війна – це битва за ідентичність.

Тому сьогодні тут – це і наші окопи, і наша передова.

Бур’ян довкола могил козаків викошують їхні нащадки й спадкоємці лицарського духу – воїни ЗСУ.

Серед високої трави та бур’яну відкривається хрест, висічений у ракушняку, датований 1791 роком. Це означає, що поховання відбулося за три роки до нав’язаної Росією офіційної дати заснування міста.

Це кладовище вщент руйнує імперський міф про заснування Одеси Катериною ІІ "в чистому полі".

Ці хрести засвідчують українську присутність та дотримання козацьких обрядів на території сучасної Одеси задовго до приходу росіян.

То чому ж знакові символи української ідентичності Одеси потопають у бур’янах? (Читайте – в російській брехні, фейках та облуді).

Росія одного разу викрала ідентичність міста, тимчасово виграла смислову битву за Одесу і перейменувала питомо українське місто на "російське". Але війну ми ще не програли.

Варто лише покосити бур’ян – і справжня історія постає без спотворень і московських наративів.

Косимо! До нас приєднуються представники місцевої громади, депутати міськради, історики, художники, активісти.

Усі – окрім міської влади. У мерії, схоже, інший порядок денний. Тут підіграють імперським міфам і ретельно приховують від містян правду. Давні козацькі хрести, вкриті бур’яном, їх влаштовують. Зате Пушкін – стоїть гарний.

Жоден із чиновників, попри звернення прокуратури й рішення суду, не хоче брати відповідальність за збереження української національної пам’яті.

Це попри те, що окружна прокуратура Одеси захистила в суді інтереси держави у сфері охорони культурної спадщини. Місто зобов’язане укласти охоронний договір на об’єкт культурної спадщини місцевого значення – Куяльницьке кладовище.

То чому бур’ян косимо ми – Сили Оборони? Де комунальники Труханова?

Як розцінювати таку позицію мера? Свідома капітуляція? Так "ватні" чиновники визначились із пріоритетами.

Де тут місце для України? Як виграти битву за українську ідентичність Одеси в таких умовах?

Нічого не буває випадково. Історія залишає сліди: природні або ідеологічні.

Наявність давніх козацьких хрестів із ракушняку, на якому стоїть уся Одеса, ставить ще один жирний хрест на російській пропаганді. Виявляється, місто має набагато глибші корені – перша письмова згадка про порт Коцюбіїв датується 1415 роком.

Порт успішно діяв задовго до приходу росіян. Поселення було тісно пов’язане з центральними регіонами України – Поділлям та Подніпров’ям, звідки чумаки везли зерно на південь ще у XV столітті.

На українському зерні зросла й досі тримається економіка Причорномор’я.

То чи має право на існування міф про "російську Одесу"? І чи є за що одеситам поважати Пушкіна? Можливо, настав час демонтувати всі постаменти російському пропагандисту?

Добре, припустімо, що Пушкін справді любив Одесу, і за це а дехто з місцевих – щиро йому відданий. Але що саме він писав про це місто? Дозвольте процитувати:

"В Одессе у меня врагов больше, чем друзей. Здесь все друг друга грызут, как в каком-то заговоре. Зависть и ненависть – вот что правит этим городом".

І ще, з "Євгенія Онєгіна":

"В Одессе пыльной, я сказал.

Я б мог сказать: в Одессе грязной –

И тут бы право не солгал.

В году недель пять-шесть Одесса,

По воле бурного Зевеса,

Потоплена, запружена,

В густой грязи погружена.

Все домы на аршин загрязнут,

Лишь на ходулях пешеход

По улице дерзает в брод;

Кареты, люди тонут, вязнут,

И в дрожках вол, рога склоня,

Сменяет хилого коня".

Ви серйозно? За це ви його шануєте? А ваша гідність де?!

Тепер зрозуміло, наскільки другосортними та запопадливими є ті "ватні" містяни, що підтримують Росію. У своїй телячій відданості "русскому язику" та "великой культуре" вони не бачать правди.

Де ваша самоповага? Вам не болить? Хоча б за рідне місто? Ви думаєте, що без Пушкіна Одесу не знали б як торговий центр? Якщо це жарт – то поганий. Одесити здатні на більш витончений гумор.

То що в підсумку? Є хтось притомний у мерії Одеси? Чи лише "вата" з поганим почуттям гумору?

Сьогодні бур’ян на козацькому кладовищі ми покосили без вас. То, може, хоч рішення про демонтаж пам’ятника пушкіну виконаєте самі?

Часу обмаль.

À la guerre comme à la guerre.