1 червня Україна провела одну з найбільш екстраординарних асиметричних операцій в сучасній військовій історії. Використовуючи безпілотники вітчизняного виробництва з видом від першої особи (FPV), розгорнуті з глибини російської території, українці розпочали скоординовану атаку на кілька військових авіабаз – деякі з них розташовані аж у Східному Сибіру, на кордоні з Монголією та в Арктиці.

В результаті операції "Павутина" було знищено або серйозно пошкоджено до 20 стратегічних літаків, включаючи ядерні бомбардувальники і літаки раннього попередження. (Україна стверджує, що справжня кількість втрат може сягати 41.) Потім, всього через два дні, Служба безпеки України завдала нового удару – цього разу підірвавши підводну вибухівку і пошкодивши Керченський міст, критично важливу залізничну і автомобільну артерію, що з'єднує Росію з окупованим Кримом. Послання Києва не могло бути більш чітким: ми можемо бути набагато меншими і слабшими (принаймні, на папері), але ми можемо завдати сильного удару, і ми можемо зробити це з будь-якої точки Росії.

Використовуючи безпілотники власного виробництва, які коштують менше, ніж iPhone, українські збройні сили вивели з ладу стратегічні бомбардувальники вартістю понад 100 мільйонів доларів кожен – багато з яких майже неможливо замінити через санкції та деградовану промислову базу Росії. З коефіцієнтом окупності інвестицій 300 000 до одного, це була така асиметрична операція, яка може перевернути правила ведення сучасної війни.

Не менш важливим, ніж матеріальні збитки, є те, що ці атаки показали: невелика, але рішуча і інноваційна країна може розгорнути дешеву, масштабовану і децентралізовану технологію, щоб кинути виклик набагато більшому, умовно переважаючому супротивнику – навіть деградуючим елементам потенціалу ядерної наддержави для другого удару. Ці уроки відгукнуться в усьому світі, від Тайбея до Ісламабада.

Безпосередньо, переворот на полі бою в Україні може кинути виклик основній стратегічній презумпції, яка керувала мисленням російського президента Владіміра Путіна впродовж більше трьох років. Від початку повномасштабного вторгнення Путін зробив ставку на те, що він переживе Україну – розхитає її оборону, виснажить підтримку Заходу і дочекається, коли політичні вітри у Вашингтоні та Європі зміняться. Це припущення лежить в основі його відмови від серйозних переговорів. Але успіх українських безпілотників і диверсійних операцій ставить під сумнів його теорію перемоги. Він показує, що Україна не просто утримує лінію фронту або виживає у війні на виснаження; вона змінює поле бою і збільшує витрати для Росії таким чином, що Кремль не очікував.

Цей зсув має значення, особливо в дипломатичному контексті. Час проведення кампанії з використанням безпілотників – всього за 24 години до раунду переговорів між російськими та українськими офіційними особами в Стамбулі – навряд чи був випадковим. Дії України мали на меті продемонструвати, що вона не веде переговори з позиції слабкості і не піддається примусу до поганої угоди. Хоча переговори в Стамбулі були передбачувано безрезультатними – вони тривали трохи більше години і відображали непримиренність позицій обох сторін – той факт, що росіяни з'явилися на переговорах одразу після такого гучного конфузу, свідчить про те, що Кремль, можливо, починає усвідомлювати, що продовження війни несе ризики для Росії.

Безумовно, постійне мирне врегулювання залишається таким же далеким, як і раніше. Україна продовжує наполягати на безумовному припиненні вогню, яке Росія категорично відкидає. У Стамбулі російські переговірники запропонували дві однаково неприйнятні альтернативи: або Україна відступає з територій, на які претендує Росія, або погоджується на обмеження своєї здатності до переозброєння, включно з припиненням західної військової допомоги.

Але демонстрація сили з боку України дає Росії привід для продовження переговорів і робить більш обмежені домовленості принаймні правдоподібними. За належного тиску з боку Сполучених Штатів, скоординованого з європейськими союзниками, українці мають більше шансів домогтися 30-денного припинення вогню, гуманітарного коридору або обміну полоненими; і така угода на першому етапі може перетворитися на щось більше і довговічніше.

Водночас, нещодавні перемоги України на полі бою також збільшують ризик небезпечної ескалації. Стримуючий потенціал Росії був розмитий. Червоні лінії Путіна – щодо розширення НАТО, використання західних озброєнь, нападів на території Росії – неодноразово перетиналися без серйозних наслідків. Виставляючи російського лідера слабким, це збільшує ризик того, що він буде змушений вдатися до рішучих дій у відповідь, щоб відновити свій авторитет всередині країни і за кордоном.

Негайна реакція Росії на нещодавні атаки буде приблизно такою ж: потужніші невибіркові бомбардування українських міст та інфраструктури. Але більш тривожною є можливість того, що загнаний у глухий кут і принижений Путін може розглянути можливість тактичного ядерного удару. Поріг для такого крайнього кроку все ще високий, не в останню чергу тому, що Китай, найважливіший глобальний партнер Росії, рішуче виступає проти застосування ядерної зброї. Але навіть якщо цей сценарій залишається малоймовірним, він більш вірогідний, ніж до 1 червня.

Більше того, Путіна підбадьорює віра в те, що Захід – особливо Америка Дональда Трампа – найбільше боїться прямої військової конфронтації. Якщо він дійде висновку, що позиція Росії у війні стає неспроможною, або що її традиційне стримування руйнується, його розрахунки можуть змінитися.

Україна щойно нагадала Кремлю – і світу – що вона може формувати події, а не лише реагувати на них. Це не виведе її на шлях до перемоги і не призведе до закінчення війни. Але, показавши, що вона має важелі впливу і що Росія може втратити більше, ніж думав Путін, Україна змінила стратегічне рівняння і відкрила вузьке вікно для дипломатії – навіть якщо ендшпіль залишається таким же невловимим, як і раніше. Альтернативою є більш глибокий і непередбачуваний конфлікт, який стає тим небезпечнішим, чим довше він затягується.

Авторське право: Project Syndicate, 2025.www.project-syndicate.org