Я представляю Хорватію (і ще 15 країн, включаючи Україну) в Раді директорів МВФ і декілька років тому написав колонку для Atlantic Council про те, що Хорватія – це країна, в якої Україні точно є чому повчитися.

Держава, що в 1990-х пройшла через війну, часткову окупацію, економічний спад і масштабну трансформацію, за одне покоління зуміла інтегруватися до ЄС та Єврозони, стабілізувати інститути й забезпечити економічне зростання. Її досвід показує, що перехід від війни до відновлення можливий за умови стратегічного планування та правильного балансу між внутрішніми реформами й зовнішньою інтеграцією. Цього балансу, на жаль, не змогла знайти, наприклад, Боснія і Герцеговина, яка мала схожі стартові умови, успадковані з Югославії, але за останні 30 років так і не зробила свій стрибок до Європейського Союзу.

Але хорватський урок – це не лише про останні два-три десятиріччя. Нещодавно я взяв участь у регіональній конференції в Дубровнику, організованій МВФ та Національним банком Хорватії. У вступному слові Голова центробанку Хорватії Борис Вуйчіч (Boris Vujčić) розповів історію міста Дубровник у XV–XVI століттях, яка була для мене новою.

Вуйчіч нагадав, що задовго до появи концепцій розумних міст (smart cities) чи resilient infrastructure, Дубровник (а точніше середньовічна республіка Рагуза, яка була на місці сучасного Дубровника) вже функціонував як самостійний політичний і торговельний гравець у складному світі між Венеційською республікою та Османською імперією, які конкурували між собою в той час.

Використовуючи своє географічне положення, Рагуза стала надійним посередником між Сходом і Заходом. Купці Рагузи працювали з християнськими та мусульманськими ринками, забезпечуючи безпечний транзит товарів і юридичний захист контрактів.

Це стало можливим через те, що ще до появи міжнародного торговельного права Рагуза вибудувала власну логіку передбачуваних угод і забезпечила стабільне регуляторне середовища, яке цінували іноземні торговці. Як результат, репутація, а не фортеця (яка досі є символом міста), стала основним активом і основною валютою міста. І саме тому багато хто надавав перевагу роботі з Рагузою.

Вуйчіч також згадав трактат "Про торгівлю і досконалого купця" Бенедикта Котрульєвича, у якому торговець Рагузи описувався як інститут довіри, носій правил, а не просто шукач прибутку. Етика комерції в місті була практичною: не маючи ані армії, ані колоній, місто створило модель, що базувалася на торговельних і дипломатичних зв’язках, а не на силі чи експансії, а сама торгівля трималася не на пільгах чи удачі, а на передбачуваності. Сталість регуляторного середовища дійсно стала частиною державної політики.

Митна та податкова системи в місті були стабільними, з акцентом на непрямі податки. Палац Спонза в центрі фортеці виконував роль не лише митного офісу, а й "фінансового хабу" з елементами банківської інфраструктури для купців. Власна монетарна система й розвинена фінансова інфраструктура міста (монетний двір, облік, страхування) дозволяла уникати залежності від зовнішніх шоків, і така організація створювала відчуття порядку та професіоналізму, що приваблювало купців навіть у періоди конфліктів між імперіями.

Прямі податки були структуровані так, щоб не пригнічувати бізнес, але водночас забезпечувати ресурс для публічних інвестицій. Однією з ключових сфер була підтримка суднобудування, яке мало стратегічне значення для розвитку морських маршрутів. У період свого розквіту торговельний флот Рагузи налічував сотні кораблів, що обслуговували маршрути до Леванту, Італії, Іспанії та Балкан: Рагуза експортувала метали, сіль, віск і деревину, а імпортувала спеції, шовк, тканини, зброю.

У рамках тієї ж логіки передбачуваного управління базовими ресурсами функціонувала й система водопостачання. Вода вважалася публічним ресурсом, обмеженим за обсягом. Підприємці, особливо ремісники, які використовували її для виробничих потреб (фарбування тканин, обробки шкіри тощо) сплачували окрему ренту або податок за водозабір із фонтанів і цистерн. Це не лише забезпечувало додаткові надходження до бюджету міста, а й дозволяло контролювати навантаження на інфраструктуру та зменшувати ризик конфліктів між побутовим і комерційним використанням.

Міська влада також чітко усвідомлювала межі своїх можливостей. Наприклад, спроба створити конкурентний текстильний сектор виявилася невдалою і була швидко згорнута. Пріоритет отримували ті галузі, де місто мало реальні переваги. Сьогодні це б назвали evidence-based промисловою політикою або смарт-спеціалізацією на основі конкурентних переваг.

Окрему увагу заслуговує підхід Рагузи до довгострокової безпеки. У XVI столітті місто інвестувало в систему підземних зернових резервуарів (Rupe), висічених у скелі. Вони дозволяли забезпечити населення продовольством на випадок блокади чи посухи. Це була форма стратегічної автономії, яка посилювала переговорну позицію міста у стосунках із більшими державами. Для бізнесу це означало зниження ризиків дестабілізації: в кризові періоди торговці могли планувати свою діяльність навіть за умов зовнішнього тиску, що зміцнювало довіру до міста як до надійного торговельного вузла.

Історія Дубровника – це не лише приклад успішного міста минулого. Це і модель, яку варто переглянути сьогодні, коли Україна шукає формулу для стійкого відновлення. Уроки Рагузи про баланс відкритості й обережності, амбіції й усвідомлення меж, інтеграції та стратегічної автономії залишаються неабияк актуальними для України, і саме це ми також обговорювали під час нашої спільної вечері з Головою центробанку.

Так само як і Дубровник у XV столітті, Україна багато років функціонує на перетині великих геополітичних блоків. Сучасна карта світу знову фрагментується, а глобальні ланцюги доданої вартості перестають бути для нас універсальними – ми не зможемо далі функціонувати як логістичний центр між Сходом за Заходом. Це означає, що українська модель зростання має адаптуватися до більш непередбачуваного середовища з різною швидкістю змін у торгівлі, промисловості та доступі до ринків. Для України це означає кілька речей.

По-перше, інституційна передбачуваність . Дубровник вигравав не стільки через географію або низькі податки, а через стабільні правила гри. Для сучасної України це має стати орієнтиром – інвестиційний клімат починається не з податкових ставок, а з довіри до регуляторної системи. В умовах, коли ресурси обмежені, а конкуренція за глобального і локального інвестора зростає, прозорість процедур, виконання контрактів, прогнозованість адміністративних рішень і мінімізація неформальних бар'єрів є важливішими, ніж пільги. Це стосується як національного рівня, так і роботи муніципалітетів та громад, тому що саме вони дедалі частіше стають першою точкою контакту для бізнесу та партнерів.

По-друге, адаптивна економічна спеціалізація . Рагуза не намагалася розвивати всі сектори одночасно. Навпаки, вона зосереджувалася на тих напрямках, де мала реальні конкурентні переваги: у логістиці, суднобудуванні, обробці товарів і морському страхуванні. Подібний підхід до "смарт спеціалізації" сьогодні потрібен і українським регіонам, з урахуванням нової географії, зміни логістичних маршрутів, трансформації ринку праці та безпекових ризиків. Йдеться не лише про агросектор або IT.

Україна повинна стати частиною нових європейських ланцюгів доданої вартості в таких кластерах, як відновлювана та ядерна енергетика, виробництво акумуляторних матеріалів, зелена металургія (зокрема HBI), мілтех. Питання не в тому, щоб охопити все одразу, а в здатності наших регіонів та міст сфокусуватися на 1-2 напрямках, які відповідають його ресурсам, розташуванню та людському капіталу. Саша Кравченко з McKinsey написав на цю тему чудову колонку – її варто читати і обговорювати. Разом з колегами ми зараз працюємо над ідеєю проєкту RADAR, який допоможе українським містам зрозуміти, які основні активи у них є, щоб мати можливість потрапити в європейські індекси регіональної привабливості для інвестицій. 

По-третє, самі українські міста мають стати центральними акторами у відновленні . Як ми з Валерою Пекрем раніше написали, саме міста відповідають на ключові сучасні виклики: від інтеграції переселенців до залучення інвестицій у вібудову. Вони стають не лише місцем, де надаються послуги, а простором, де виникають нові моделі управління, взаємодії з бізнесом і глобальними партнерами. Урок Рагузи тут теж релевантний для нас: навіть невелике місто, діючи як ефективний і передбачуваний гравіець-суб’єкт, здатне формувати власну траєкторію розвитку: через якість інституцій, чітку стратегію і відкритість до зовнішнього світу. Українські громади вже мають для цього інструменти: децентралізація, прямі контакти з донорами, міжнародні побратимства. Питання — у здатності конвертувати це у нову міську економіку, і навіть, можливо, в нові українські міста.

Нарешті, наша інтеграція в ширший регіональний європейський контекст має бути одночасно гнучкою й стратегічно скоординованою. Україна ще не є членом ЄС, але вже де-факто бере участь у спільному економічному просторі є Європою. Як і Рагуза, Україна має навчитися поєднувати інтеграцію в західні структури з відкритістю до ширшого геоекономічного середовища – наша географія дозволяє працювати з країнами Азії, приймати участь в вирішенні проблем продовольчої безпеки в Африці. Подальший успіх інтеграції в глобальні ланцюжки створення вартості залежатиме також від формування спільної регіональної стратегії: післявоєнне відновлення не повинно стати суто виключно нашим внутрішнім проєктом. Воно потребуватиме узгоджених рішень із сусідами, спільних інвестицій у критичну інфраструктуру, побудови спільних інституцій координації та фінансування відбудови та нових форматів співпраці, як економічної, так і політичної і навіть безпекової. 

Досвід середньовічної Рагузи показує, що стійкість - це не відсутність загроз, а здатність системно з ними працювати: місто виживало і зростало не тому, що уникало в свій час ризиків, а тому, що ними керувало. І це, мабуть, один з найважливіших уроків, який українські міста і країна загалом можуть засвоїти від досвіду Хорватії та Дубровника.

Владислав Рашкован