Уявіть собі парламент, де Комітет свободи слова тримається на одному депутаті. І цей депутат — Нестор Шуфрич, який зараз перебуває в СІЗО за підозрою в державній зраді. Це не сценарій політичного трилера. Це реальність Верховної Ради України у 2025 році. 

І замість того, аби відкликати з комітетів нардепів з підозрами у державній зраді, які часто навіть мають керівні посади, переформатувати склад та відновити повноцінну роботу, натомість пропонують розформувати сам комітет.

Персональний склад Комітету свободи слова станом на червень 2025 року

Скриншот сайту комітету

Після смерті секретаря Сергія Швеця в парламенті вкотре заговорили про розформування Комітету свободи слова. Бо ніхто не хоче там працювати і залишається рекордно найменший чисельний склад — лише троє нардепів. Бо з комітету пішли майже всі. 

У європейських парламентах саме опозиція очолює комітети свободи слова, що є природною практикою демократичних систем. Такий контроль з боку опозиції дозволяє тримати баланс і не давати владі перетворити інформаційний простір на пресслужбу. 

Такої традиції намагались дотримуватись і в Україні, а наразі Комітет свободи слова очолює представник "Голосу" Ярослав Юрчишин, але нардепи (навіть з опозиції) не поспішають приєднатися до команди. Чому? Бо свобода слова сьогодні незручна тема. Вона не дає електоральних балів. Вона конфліктна, бо треба говорити про те, що влада часто не хоче чути.

В нас же опозиційні депутати обирають "бюджетний", "антикорупційний", що завгодно тільки не "свободу слова". 

Бо свобода слова — це відповідальність, яка розкривається через роботу з журналістами, критику цензури, боротьбу за журналістів у полоні, протидію дезінформації, через незручні питання про телемарафон. Бути на боці правди, навіть коли це не в інтересах політичної кон’юнктури.

І поки депутати розводять руками, бо "немає охочих", країна може залишитися без парламентського органу, який мав би пильнувати, як влада регулює медіа, створювати умови для незалежної журналістики, протистояти фейкам і ворожим інформаційним операціям. 

Намір ліквідувати комітет демонструє не тільки зневагу до теми свободи слова, а й  зневагу до євроінтеграційного курсу. Україна взяла на себе зобов’язання захищати права журналістів, забезпечити плюралізм медіа, боротися з дезінформацією. Це частина євроінтеграційних вимог. Це також і приклад неспроможності парламентської більшості делегувати на вакантне місце свого представника/цю, які змогли б навпаки підсилити комітет і допомогти відновити повноцінну роботу.

Крім того, такі небезпечні ініціативи протирічать ідеям відкритого парламенту, які у Верховній Раді планують впроваджувати для того, аби зробити парламент більш відкритим та підзвітним суспільству, посилити взаємодію між Радою та громадськістю.

І коли в парламенті кажуть: "в Україні зі свободою слова й так усе добре", — це сигнал. Сигнал, що влада не готова говорити про свободу слова серйозно. І опозиція, на жаль, теж.

Спроба закриття комітету під виглядом "реформування структури" свідчить, що свобода слова більше не є пріоритетом. І якщо ця інституція помре — вона помре не через брак людей, а через брак політичної волі і цінностей. Небезпечний діагноз для країни, яка воює не лише за територію, а й за право бути частиною вільного світу.

Віта Думанська