На початку XIX століття один із засновників сучасних військових наук, німецький генерал і військовий історик Карл фон Клаузевіц так прокоментував наполеонівські війни: "Завойовник завжди миролюбний; він вважав би за краще спокійно вторгнутися в нашу державу".

Таке зауваження все ще не втрачає актуальності для більшості військових агресій. Однак після того, як 2014 року розпочалася російсько-українська війна, переважна кількість європейців проігнорували цю базову ідею Клаузевіца, намагаючись пояснити поведінку Москви.

Натомість до 2022 року більша частина європейських політиків, дипломатів і коментаторів спиралися на хибне припущення. А саме: якщо Кремль публічно заявляє про мирні наміри щодо Києва, то це означає, що можна і потрібно вести переговори – щоб пом'якшити цілі та поведінку Росії в Україні.

Ця хибна аксіома ігнорувала той факт, що 2014-го Путін просто віддав перевагу тому, щоб в ненасильницький спосіб захопити Україну, аніж одразу вирушити на Київ військовим походом. Коли 11 років тому Росія анексувала Крим і приховано вторглася на східну частину України, війна як така не приносила вигоди керівнику Кремля та його оточенню.

Путін вважав за краще здійснити підрив української держави за допомогою російських агентів і колаборантів, задіявши незначні сили, замість провести насильницьку окупацію більшої частини українських територій, пустивши в хід десятки тисяч солдатів регулярних російських військ.

За останні три роки роль воєнного вторгнення в Україну для режиму Путіна змінилася. Так само, як і те, як Європа розуміє мотиви та поведінку Москви.

З одного боку, сама війна набула стабілізуючої функції для російської політичної системи. Остання, до речі, спирається на дедалі екстремістську ідеологію, мілітаризовану економіку та мобілізоване суспільство.

З іншого боку, на тлі похмурих подій, свідками яких ми стали, починаючи з 2022 року, більшість європейських політиків, дипломатів та експертів мають менше ілюзій, ніж 10 років тому, щодо уявної миролюбності Путіна.

Тим часом у Вашингтоні, навпаки, до січня 2025 року переважно адекватне сприйняття стратегії Москви змінилося на ескапістський підхід до російсько-української війни. Ступінь політичної наївності, моральної байдужості та дипломатичного дилетантизму нової адміністрації США за перші чотири місяці її перебування при владі вражає.

Навіть на тлі відхилень, які траплялися під час першого президентського строку Трампа в 2017–2021 роках, неадекватність заяв та дій Білого дому в контексті російсько-української війни останніми місяцями викликала шок у Європі та за її межами.

Можна підозрювати, що причиною нещодавніх зигзагів, які продемонстрували Сполучені Штати Америки, став не лише стратегічний інфантилізм, а й політична повага та навіть особиста симпатія до Путіна з боку адміністрації Трампа.

Чотири місяці американської човникової дипломатії та спроб бути посередниками принесли лише незначні плоди. Результати двогодинної бесіди Трампа та Путіна минулого тижня також виявилися мізерними. Втім, звісно ж, після телефонної розмови обидва президенти заявили про успіх переговорів…

Однак варто зауважити, що ми не стали свідками жодних відчутних наслідків, окрім обміну військовополоненими, інтенсивних тристоронніх переговорів між Вашингтоном, Москвою та Києвом, а також прямих контактів між президентами США та Росії.

Путін чітко дав зрозуміти, що зараз немає і найближчим часом не буде припинення вогню. Трамп оголосив, що мають бути прямі переговори між Росією та Україною – начебто ці дві країни не ведуть перемовин одна з одною в різних форматах уже понад одинадцять років.

У своєму усному коментарі за підсумками телефонної розмови в понеділок Путін фактично двічі підколов Україну, США та весь Захід.

По-перше, термін, який Росія нещодавно ввела в обіг і який Путін використав для позначення основної мети майбутніх переговорів – "меморандум".

Усім, хто знайомий з історією пострадянських російсько-українських відносин, відомо, що понад 30 років тому в столиці Угорщини вже мав місце історичний "меморандум" з питань безпеки, підписаний Москвою та Києвом (а також Вашингтоном та Лондоном).

Йдеться про сумнозвісний "Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї", підписаний у грудні 1994 року Україною та трьома державами-депозитаріями.

У Будапештському меморандумі Москва в обмін на згоду Києва передати всі свої атомні боєголовки Росії гарантувала, що не нападатиме на Україну. Вашингтон і Лондон також запевнили Київ, що поважають кордони та суверенітет України. І ось тепер, після того, як Москва протягом одинадцяти років демонстративно зневажала букву і дух Будапештського меморандуму, Кремль пропонує підписати ще один російсько-український "меморандум".

По-друге, у своєму коментарі після розмови з Трампом Путін не виключив, що майбутні переговори з Києвом можуть призвести до перемир'я. Однак російський президент додав, що навіть "у разі досягнення відповідних домовленостей" "можливе припинення вогню" буде лише "на певний час". Тобто, навіть якщо переговори матимуть успіх, перемир'я буде лише тимчасовим.

Це застереження керманича Кремля є певним зізнанням: російська військова економіка й мобілізація населення настільки просунулися, що їх неможливо легко зупинити. Москва більше не може різко припинити військові дії.

Що буде із сотнями тисяч призовників, масштабним виробництвом зброї, рутинною войовничістю та інтенсивними кампаніями з розпалювання ненависті до України в багатьох сферах російського громадського життя (освіта, ЗМІ, культура тощо), якщо раптом настане стабільний мир?

Ці та подібні сигнали з Москви дозволяють зробити лише один висновок: щоб покласти край російсько-українській війні, Росія має зазнати принизливої поразки на полі бою.

Урок минулого полягає в тому, що військові поразки Росії викликали лібералізацію всередині країни. Наприклад, Великі реформи після Кримської війни 1854–1856 років чи запровадження напівконституціоналізму після Російсько-японської війни 1904–1905 років. А невдача радянської армії в Афганістані в 1979–1989 роках стала одним із факторів, що дали поштовх виникненню гласності та початку перебудови в СРСР.

Російський імперіалізм не можна нейтралізувати переговорами, компромісами чи поступками. Навпаки, такі підходи лише сприяють тому, що зовнішньополітичний авантюризм Москви та військова ескалація на кордонах Росії тільки наростають.

Одного разу Кремль покладе край експансіоністським війнам Росії та геноцидному терору проти мирного населення в Україні та інших країнах. Однак для цього російський народ спершу має повірити, що така поведінка не може призвести до перемоги, викличе внутрішню кризу і буде рішуче покарана.

Д-р Андреас Умланд – аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI)