Комусь цей заголовок нагадає про дебютний студійний альбом "Океану Ельзи". Комусь згадається лише відома приказка. А хтось може пригадати й радянський анекдот про Рабіновича, якого співробітники КДБ відмовляють від еміграції до Ізраїлю: "Гадаєте, вам там буде добре? Помиляєтесь! Знаєте, як кажуть, добре там, де нас нема! – Ось я і їду туди, де вас нема".

Подібно до героя старого анекдоту, багато наших співвітчизників теж залишили Батьківщину, шукаючи кращого життя. Масова еміграція стала серйозним викликом для Києва задовго до повномасштабного російського вторгнення. 

До 2022 року головною протиотрутою проти цієї напасті була віра в українські цивілізаційні перспективи. Українцям намагалися довести, що невдовзі краще життя настане і на Батьківщині. Що їхати в ЄС немає сенсу, оскільки до Європи рухається вся країна. Що економічний, соціальний та побутовий розрив між Україною та країнами Заходу неухильно скорочуватиметься, і з кожним роком він справді ставав дедалі меншим.

На жаль, ці зусилля фактично були перекреслені повномасштабною агресією РФ проти нашої держави. Після 24.02.2022 розрив між Україною та Заходом знову різко збільшився.

Безпека, комфорт, особисті права та свободи – за всіма цими параметрами ми виявилися відкинутими далеко назад. Сьогодні в жодній із європейських країн неможливо уявити ні приліт ворожої ракети в центр міста, ні руйнування критичної інфраструктури ворожими дронами, ні навіть вуличну "бусифікацію". Мільйони українських біженців за кордоном стали живою ілюстрацією цих сумних реалій.

[BANNER5]

Щоправда, та сама повномасштабна війна подарувала нашій державі альтернативний інструмент, що дозволяє утримати сотні тисяч українців в Україні: закриття кордонів для більшості чоловіків від 18 до 60 років.

Цей надзвичайний захід, що діє понад три роки, покликаний зберегти не лише достатній мобілізаційний ресурс, а й робочу силу.

Водночас ця заборона не перешкоджає відтоку молодих, працездатних і фертильних жінок, що ще більше загострює вітчизняну демографічну кризу. До того ж часткове закриття кордонів навіть підштовхує когось до від'їзду: багато юнаків залишають країну до того, як їм виповниться вісімнадцять, і вони опиняться замкненими в Україні.

Щоб закриті кордони стали по-справжньому ефективним засобом проти депопуляції, вони мають бути закриті майже повністю – як у СРСР та країнах соцтабору. Але на такий радикальний крок сучасна Україна зважиться навряд. А в разі заморожування бойових дій доведеться рано чи пізно скасувати навіть існуючі обмеження. При тому, що життєві умови в нашій багатостраждальній державі залишаться не надто привабливими.

Так чи інакше, Київ потребуватиме нової стратегії щодо того, як утримати своїх громадян від масової еміграції. І ймовірно, що наша країна вдасться до ще одного рецепту, відомого з радянських часів: дискредитації закордонного життя.

Українському обивателю намагатимуться довести, що добре лише там, де його немає. І що фактично на чужині йому буде набагато гірше, ніж на Батьківщині.

Саме така пропагандистська кампанія може очікувати на нас у найближчому майбутньому. Причому її основні наративи неважко уявити вже зараз.

Наратив перший: "Українці за кордоном нікому не потрібні".

[BANNER1]

Після 24 лютого 2022 року західні країни прийняли критичну масу наших співвітчизників та співвітчизниць. Все краще, що колективний Захід міг запропонувати українцям, уже здобули перші хвилі біженців. Хто не встиг – той cпізнився.

Тепер пріоритетом Заходу стає порятунок від зайвих українців, які поступово перетворюються на тягар для європейських країн. У разі будь-якого навіть нетривалого перемир'я в Україні ця тенденція різко посилиться. Стартові можливості нових іммігрантів виявляться надзвичайно несприятливими. Тому ніякого сенсу шукати щастя на чужині більше нема.

Наратив другий: "У українців за кордоном немає перспектив".

Звичайний українець на чужині скутий багатьма обмеженнями: від мовного бар'єру до відсутності необхідних соціальних зв'язків. У нього практично немає шансів знайти престижну та прибуткову роботу. У нього немає шансів просунутися кар'єрними сходами. Він не зможе досягти високого соціального статусу. Він не зможе забезпечити гідне життя своїм близьким.

Його доля за кордоном – важка, низькооплачувана та принизлива праця, яка не приваблює місцевих. Хай там як стараються наші співвітчизники, хай що вони роблять, вони однаково приречені залишатися людьми другого сорту.

Наратив третій: "Українців за кордоном не люблять".

[BANNER2]

Наплив наших біженців до Європи вже спричинив сплеск ксенофобії. Непрацюючим українцям дорікають, що вони сидять на шиї в європейців. Українців, які працюють, звинувачують у тому, що вони забирають у європейців робочі місця. Чоловікам призовного віку інкримінують боягузливість. Молодих українок підозрюють у руйнуванні європейських сімей. Українські діти стикаються з булінгом у школах.

Що довше триває війна, то менше співчуття за кордоном викликають наші співвітчизники. А в разі припинення активних бойових дій це співчуття взагалі випарується, поступившись місцем відкритій неприязні.

Для опису жахів закордонного життя знайдеться безліч ілюстрацій: і новини про урізання державної допомоги українським біженцям, і повідомлення про антиукраїнські інциденти в країнах ЄС, і сумні розповіді наших співгромадян, які не зуміли адаптуватися до чужих порядків і повернулися на Батьківщину.

Проте особливої виразності цій пропагандистській кампанії здатен надати четвертий наратив: "Незабаром життєві умови за кордоном погіршаться не лише для українців".

До 2020-х вважалося, що розрив між Україною та Заходом скорочуватиметься в міру вітчизняної вестернізації та євроінтеграції. Але, як з'ясовується, цей розрив може зменшитися за рахунок своєрідної "українізації" західних країн. Не у нас з'явиться більше подібності до мирної, ліберальної та комфортної Європи, а європейці можуть зіткнутися з тими ж викликами, які вже переживає Україна.

[BANNER3]

Світ вступив в добу турбулентності, масштаби та перспективи якої поки що важко оцінити.

Нове президентство Трампа демонструє, що навіть зразкова західна демократія може виявитися майже беззахисною перед натиском непередбачуваного та егоїстичного популіста. Ерозія міжнародного права доводить, що жертвою збройної агресії може стати будь-хто.

Третя світова війна переходить із категорії фантастичного в розряд ймовірного та обговорюваного. Країни, які ще нещодавно взагалі не замислювалися про безпеку, оцінюють власну готовність до гіпотетичного військового вторгнення. І це ще одна нагода довести простому українцю, що "добре там, де нас нема".

Вас засмучує, що українська держава опинилася в епіцентрі руйнівної історичної бурі? Але ця буря має всі шанси поширитись на сусідню Європу!

Ви вважаєте, що в Україні небезпечно жити? Але в найближчому майбутньому такою ж небезпечною може стати і територія ЄС!

Вам не подобається, що зараз громадянин України обмежений в особистих правах та свободах? Але якщо війна прийде до європейських країн, то неминуче закручування гайок розпочнеться і там!

А якщо так, то навіщо міняти небезпечну, некомфортну і недостатньо вільну Батьківщину на потенційно небезпечну, потенційно некомфортну і потенційно невільну чужину?..

Чи допоможе цей аргумент утримати сотні тисяч українців від виїзду за кордон, важко сказати. Але в тому, що Україна цим аргументом скористається, майже немає сумнівів.

Михайло Дубинянський