Переговори між делегаціями України та Росії, які розпочнуться 16 травня у Стамбулі, – це радше формальність, ніж реальний прорив. Уже зараз очевидно, що сторони прибули з абсолютно різними підходами, а рівень представництва лише підкреслює цю асиметрію.

Україна демонструє чітку, конструктивну й публічну позицію: всеосяжне та безумовне припинення вогню на 30 днів як передумова для серйозних політичних переговорів. Йдеться не про часткову тишу, а про зупинку бойових дій на суші, у повітрі, на морі, включно з ракетними ударами – без жодних додаткових вимог. Це логічний і виважений крок з боку держави, яка воює на власній території й прагне справедливого миру, а не капітуляції.

Натомість Росія прислала делегацію «нижчого рівня» на чолі з Владіміром Мединським, фактично сигналізуючи відсутність реального наміру домовлятись. Заяви держсекретаря США Марко Рубіо лише підсилюють цю оцінку: він прямо сказав, що не очікує прориву, адже Кремль, на його думку, готовий говорити лише з Трампом. Це свідчить про втрату інтересу Росії до багатостороннього формату й прагнення домовлятись «по-імперськи» – напряму з Вашингтоном, а не з Києвом.

Щобільше, повернення російської делегації до чернеток 2022 року виглядає як спроба нав’язати Україні застарілі та неприйнятні умови: обмеження ЗСУ, нейтралітет, відмову від євроатлантичного курсу. Ці позиції не мають жодної актуальності у 2025 році. Тому є всі підстави вважати, що Кремль або намагається зірвати переговори, або створити інформаційний фон для подальших маніпуляцій.

На цьому тлі важливим є чітке розмежування відповідальності: якщо перемир’я зірветься – це наслідок небажання Росії домовлятись, а не жорсткої позиції України. Саме тому Київ і надалі сподівається на послідовну позицію союзників: посилення санкцій проти РФ, включно з Росатомом і Роскосмосом, та збільшення обсягів військової й фінансової допомоги.

Окрема увага – до позиції США. Поки що вона виглядає непослідовною: заклики Трампа до миру змінюються заявами про особисті переговори з Путіним, що ставить під сумнів роль України як суб’єкта переговорного процесу. Це небезпечна тенденція, адже створює враження, що доля України вирішується за її спиною. Водночас тверда й однозначна позиція Вашингтона – одна з небагатьох речей, які реально здатні схилити Кремль до компромісу.

Зрештою, сьогоднішні переговори – це тест не тільки для російської готовності домовлятись, а й для міжнародної спільноти: чи готовий світ тиснути на агресора, якщо той вкотре обирає війну замість миру.