"Давайте Ви заїдете до нас на виробництво" – це фраза, яку я чую мабуть найчастіше від виробників українського MilTech.

На виробництва  за крайні три роки я заїжджаю вкрай рідко, але ввічливо дякую.

Останнім часом ще питаю:

— Навіщо?

— Що навіщо? – дивується людина.

— Навіщо мені їхати до вас на виробництво?

— Ну ми Вас гарно зустрінемо, все покажемо, в нас чудова природа, поруч свій  прекрасний ресторан... Ми стартували багато в чому завдяки підтримці Вашої команди, нам буде приємно, якщо Ви особисто приїдете і самі все побачите.

— Я вдячна за запрошення. Але давайте подивимось на це строго раціонально. На всю країну є зараз буквально кілька тисяч людей, які займаються галуззю військових технологій. Всього кілька тисяч, без роботи цих людей посипеться фронт. І ми з вами, мої і ваші колеги якраз серед них.

Давайте порахуємо математику моєї поїздки. До вас їхати 6-7 годин, стільки ж назад. Плюс день на місці. Отже в мене вилетить 2 дні робочого життя на цю екскурсію. У вас вилетить як мінімум 1 день. Але не лише у вас. Ви будете водити мене по цехах, і в цей час люди не зможуть толком працювати. Потім ми з власниками і топменеджерами втратимо ще пів дня в ресторані. Ми будемо говорити про те, що нам і так відомо. Нічого нового за цей час ми не винайдемо.

Як працюють виробництва я знаю, ви теж.

А тепер скажіть, що такого ви хочете мені показати, що не можна показати на онлайн нараді? Випробування на полігоні? Так просто вишліть відео. А ще краще відгуки від військових по бойовому застосуванню. Цього буде достатньо.

Для чого ми сумарно витратимо кількасот людиногодин часу фахівців, від яких напряму залежить хід війни?

Мені не треба до вас їхати, я і так буду вас підтримувати, як і всіх хто розвиває технології для фронту. Давайте поважати час один одного, він зараз безцінний.

Так само я намагаюся в крайні роки відмовляти у всіх візитах закордон, максимум кілька на рік. Все інше можна онлайн. Бо на кожен такий візит в мене вилітає ще 3-4 дні на дорогу в обидва боки.

На війні немає вихідних.

Дні по втратам бувають різні. Бувають дні, коли кожних 5-7 хвилин хтось віддає життя, щоб виграти для всіх нас час. Іноді кожні 10-12 хвилин. Просто засічіть цей час на годиннику. Що  вдалося встигнути?

Небагато, правда? А якась людина мусить вмерти страшною смертю, прямо зараз. Така сама людина, як ми з вами. Боїться вмерти, хоче жити.

Вмирає, щоб ми з вами за ці 7 хвилин встигли хоч щось.

Час перетворився на великий пісчаний годинник, де замість піску висипаються живі люди. І падають мертвими вниз, десятками тисяч. І якщо ми їх не бережемо, то ми будемо наступними.

А ми і досі розгойдуємось. Державний апарат витрачає час на живі зустрічі в робочих групах, конференції, слухання, виступи, офіційні відкриття і закриття, безкінечні стратсесії та наради, які нічим не закінчуються.

Взагалі нічим, поговорили і розійшлись. Кожна робоча нарада має тривати мінімум часу і нести максимум конкретики на виході: що робимо, в які терміни, хто відповідальний, коли перевіряємо результат. Сотні мертвих робочих чатів, де все закінчилося кількома зустрічами, про які вже за тиждень ніхто не пам'ятає. Гігабайти пустої балаканини, сеанси самонавіювання, де люди приходять запевнити один одного, що "все ще не пропало, є прогрес, ми ще як покажем!"

Колективна вертикаль брехні, самогіпнозу і лицемірства.

"Добре, тоді вже десь після Пасхи переговоримо".

"Вже четвер, давайте наберу вас орієнтовно з понеділка". "Шоста вечора, давно кінець робочого дня, незручно вас турбувати". "Давайте через кілька тижнів повернемося до цього питання". "Мені б хотілось спочатку десь на днях зустрітись переговорити вживу". 

Знайомі фрази?

Мільйони втрачених людиногодин. Нащо нам бачитись вживу? Звідки ці традиції добрих пару годин сидіти в ресторані і знічев'я "принюхуватись" один до одного?

Можна проводити як мінімум 8-12 продуктивних зустрічей онлайн на день, тривалістю до 30 хвилин максимум.

По кожній домовлятись про швидкі конкретні кроки і вже за кілька днів мати спільний результат, запускати великі проекти. Наприклад першу і найбільшу підготовку в країні на військовому НЦ по напрямку FPV ми запустили за 2 тижні. Не розказували, скільки перешкод, а просто взяли і зробили. Хоча на початку 2023 року це була задача з зірочкою.

А можна розтягувати на місяці чи навіть роки. Безкінечно зустрічатись вживу, довго пити каву, годинами розказувати як все погано, які ідіоти навколо, та зрештою розходитись, щоб "десь за кілька тижнів створимо робочу групу".

Посеред весни 2025-го ми знаходимося в історичному моменті, де частина нашого народу досі вірить в "якесь" перемир'я, в те, що Путін "десь" зупиниться якщо йому "щось" віддати.

В те, що скоро "шось підпишуть, що все одно цей жах скоро закінчиться". Бо наша психіка готова радше на жахливий кінець, ніж на жах без кінця. Тільки проблема в тому, що це іллюзія вибору. Вибору нам не дають, нас будуть дотискати.

Частина народу не може прийняти думку, що Путін не зупиниться ніколи. А якщо щось таки підпишуть, то це дуже короткий час, коли війна буде називатись "перемир'я". А далі буде ще більша війна.

Частина людей досі не можуть до кінця повірити, що воювати доведеться всім. Воювати або тікати. Не хочуть вірити, що можливо справа дійде до того, що доведеться воювати і жінкам, і навіть підліткам.

Готуватися, вивчати технології точно варто всім, навіть жінкам, і підліткам.

Звісно, я не хочу щоб до такого дійшло. Ніхто з нас не хоче.

Ніхто крім Путіна, який йде ва-банк і до кінця. Путін зробив ставку на те, що в нас закінчаться люди. Перевага в людях в нього як мінімум в 7-8 разів. Плюс  кількамільйонний людський ресурс з окупованих територій, плюс десятки тисяч найманців зі всього світу.  А ми закінчуємся.

Тому ця ставка правильна.

В нас було дві переваги – люди і дрони. Мотивованих людей ми здебільшого вже сточили. В дронах росіяни нас вже обганяють.

А все тому, що ми досі не вміємо ефективно управляти своїм часом.

Кожна зустріч, кожен проєкт має відповісти на питання: що це дасть для фронту? Обов'язково вживу, чи можемо оперативно он-лайн? Треба відкладати, чи вирішимо швидко, прямо зараз?

Всі домовленості мають бути зафіксовані письмово мейлом чи в чаті, терміни і виконавці чітко визначені. І контрольований результат.

Нам життєво важливо зберегти піхоту. Технологіями. Якщо не збережемо – фронт в зримій перспективі посипеться, почнеться дуже жорстока окупація всієї України. І ніякі миротворці, НАТО, Трамп та весь "цивілізований світ" не вступляться за нас. Просто спостерігатимуть, як нас добивають. "Глибоко стурбовані", само собою.

Люди розкошують часом, їдять його повільно, смакуючи ложками. Мружачись біля ресторанів на неквапливому квітневому сонці. Час, який нам викупили своїм життям, руками, ногами, хребтом чи  зором.

5-7 хвилин, це час, за який я написала цей текст, сподіваюсь він зекономить нам всім час.

5-7 хвилин це час, коли можна оперативно провести онлайн робочу нараду і домовитись про чіткий результ вже на завтра.

5-7 хвилин це час, за який десятки російських FPV на оптоволоконні можуть спалити кілька наших машин, БПМ і танків. І людей в них, заживо.

5-7 хвилин це час, поки несуть лате.

Марія Берлінська

Джерело