Звісно, що поганий мир краще війни, але великі сподівання та завищені очікування не мають замилити око та втягнути в емоційну пастку.

Не має сенсу оцінювати частини, пункти планів, угод, концепцій. Тому що остаточні деталі в підсумку можуть мати набагато більше значення, ніж загальні фрази.

Але підходи до складних рішень у будь-якому разі мають базуватися на чесній відповіді на кілька базових питань.

По-перше, ці плани базуються на існуючий, хоча й серйозно підірваної чи навіть вже використаній за правом сильного міжнародно-правової системи, чи це вже інші рамки, де, наприклад, можна визнавати анексію законною, а не проявом агресії, визнання якої наразі є злочином?

У другому випадку розраховувати, що далі будуть якісь норми, правила, як мінімум, наївно.

По-друге, це план для зупинення вогню (ceasefire), перемир’я (truce) чи для стійкого миру (sustainable peace)?

По-третє, це вичерпний перелік умов, чи після всього цього раптом виникне у країни – агресора купа нових умов і чи посередник буде тоді це контролювати?

І нарешті останнє за переліком, але не за вагою питання: хтось аналізував, порахував, спланував, що буде з Україною та українцями, якщо після такої сумнівної з точки зору гарантій безпеки тимчасової перерви в активній фазі війни агресор поновить свої наступальні дії у кращих для нього умовах, і коли всі інші скажуть, що їх цілі досягнуті, а миротворча роль виконана?

Ми не можемо собі дозволити підписувати під тиском якийсь новий та дуже розмитий план фактично «на зворотному боці Будапештського меморандуму!».