Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олександра Самойловича. 

Під час виконання бойового завдання на Донеччині загинув 18-річний солдат зі Славути, що на Хмельниччині, Олександр Самойлович. Про це повідомляє «Главком» із посиланням на Славутську громаду.

Самойлович Олександр Олександрович народився 17 вересня 2006 року у місті Славуті. З 2013 року навчався у Славутській гімназії №4, з 2021 року – у Славутському ліцеї за профілем «іноземна філологія». У 2023 році закінчив ліцей та вступив до Національного університету біоресурсів і природокористування України.

«Його життя тільки починалося, та вже тоді він був далеко не звичайним юнаком. У 16 років прийшов до лав Національно-визвольного руху «Правий Сектор». Не для «галочки», не заради статусу чи фотографій у соціальних мережах. Він прийшов готувати себе до великої боротьби», – повідомили у громаді.

Коли Росія розпочала повномасштабну війну, Сашкові було лише 15. Він мріяв стати до лав ЗСУ, але за віком ще не міг. До повноліття готував себе до служби: проходив вишколи, вивчав тактику, медицину, військову справу.

Юнак був сильним, рішучим і дуже щирим. Лідер з дитинства, спортсмен, який займався тайським боксом і боротьбою. Спорт був невід’ємною частиною його життя: 11 років футболу, чотири роки тайського боксу. Він завжди віддавав себе повністю тренуванням і виступам. Часто казав: «Я не уявляю своє життя без спорту».

Олександр обожнював гори. Для нього це були не просто мандрівки, а глибоке духовне очищення, спосіб знайти себе.

Він був націоналістом, палким патріотом. Захоплювався історією України, особливо періодом козаччини й Холодного Яру. Улюбленою книгою була «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського. На грудях він носив герб Холодного Яру у вигляді татуювання. Життєвим кредом обрав: «Воля України або смерть» та «Вірний до смерті».

25 жовтня 2024 року, у віці 18 років, коли більшість його однолітків лише розпочинали студентське життя, Олександр підписав контракт і став воїном Першого окремого штурмового батальйону імені Дмитра Коцюбайла. У цивільному житті його називали «Віндір», що скандинавською означає «Воїн».

Під час служби мав позивний Віллі. Юнак пройшов підготовку у Великій Британії, навчав інших, вів побратимів за собою. Йому довіряли навіть ті, хто були вдвічі старші, бо в його очах палав вогонь – вогонь свободи, вогонь непохитної віри.

4 квітня 2025 року солдат, сапер-розвідник Самойлович Олександр загинув поблизу населеного пункту Вовкове, Покровського району, Донецької області, виконуючи бойове завдання. Він захищав нас до останнього подиху. Мужній воїн не боявся загинути, гірше смерті вважав неволю.

Олександр жив так, як ми всі мріємо – чесно, гідно, з Ідеєю в серці. І загинув так, як ми всі боїмося – молодим, красивим, усміхненим. Загинув, щоб ми могли жити.

«Його згадують із теплом усі, хто знав. Бо він був із тих, про кого кажуть: «найкращі йдуть першими». І сьогодні, дивлячись на портрет юного воїна, ми розуміємо всю гіркоту цих слів», – додають у громаді.

Звістка про смерть справжнього героя облетіла безліч інформаційних ресурсів України. Ось які спогади про нього розмістили у соціальних мережах ті, хто його знав.

Друзі та колеги з Національно-визвольного руху «Правий Сектор», об’єднані ідеєю націоналізму, написали: «Він прийшов до нас у 16. Юний, але вже відповідальний, ініціативний. Ми бачили у ньому силу, розум, гідність. Він умів вести за собою. Був вогнем, від якого грілись інші. Олександр не встиг пожити, але встиг стати тим, ким не кожен наважиться стати за все життя – Героєм. Справжнім. Без масок. Без штучного пафосу. Він боявся залишити маму саму. Але пішов – бо знав: його смерть врятує інших. Його серце билося за правду, за волю, за тих, кого потрібно було захистити. Тепер ми віримо: найкращі – справді йдуть першими. Найкращого з нас – вже нема».

У Славутському ліцеї, де навчався Олександр, згадують: «Ще перебуваючи у ліцеї, юнак мріяв продовжити навчання за військовим напрямком. У закладі проявив себе як дуже свідомий, порядний, поміркований, патріотично налаштований хлопець. Він був розумним, сміливим, здатним на відважні рішення, можна сказати, що емоційно «гаряча голова», не боявся брати відповідальність на себе. Навколо Олександра завжди було багато друзів – молодих людей, які розділяли його патріотичні погляди та любов до України».

Під час громадського прощання з Героєм теж лунали добрі слова про цього відважного юнака.

Директор Славутської гімназії №4 Ірина Янісевич: «Звістка про загибель Олександра стала глибоким болем для всієї нашої спільноти. Ми до останнього не хотіли вірити, що це правда, сподівалися на помилку. Та, на жаль, це – гірка реальність війни. Сашко був не просто випускником – він був особистістю: допитливим, глибоким, з чіткою позицією і філософією здорового життя. Його пам’ятають як інтелектуала, як людину, що мала світле серце й власну думку. Він завжди залишатиметься з нами – у наших спогадах і вдячності. Світла йому пам’ять».

Проректор Національного університету біоресурсів і природокористування України Сергій Кваша: «Ми приїхали сьогодні з Києва делегацією щоби розділити з вами цей скорботний день. У дорозі ми майже не говорили, а за кілька кілометрів до місця сльози вже не стримувалися... Бо горе прийшло не лише у вашу родину – воно торкнулося всього українського народу. Шановні батьки Олександра, попри цей невимовний біль, дозвольте сказати: у цьому горі є і полум’я гордості. Ви виховали сина, яким пишаєтесь не лише ви – ним пишається наш університет, студенти, викладачі, уся Україна».

Побратими та друзі, проводжаючи Олександра в останню земну дорогу, вшанували його пам'ять Молитвою українського націоналіста, 18-ма (за кількістю повних років життя молодого Воїна) віджиманням від землі та запалили фаєри.

У Героя залишилися мама, тато, молодший брат, кохана дівчина та вірні побратими. Він мріяв повернутися з війни, одружитися зі своєю коханою, мати дітей і виховати їх справжніми українцями. А його найбільша мрія – жити у вільній, незалежній Україні. 

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.