20 квітня православні та католики відзначать Великдень. Неонацисти – день народження Адольфа Гітлера. А президент США Дональд Трамп – три місяці перебування при владі.

Теоретично передбачалося, що саме до цієї дати можна буде досягти припинення вогню в Україні. Але фактично російський терор проти нашої країни лише посилився за Трампа: під акомпанемент нескінченних і поки що безплідних розмов про "перемир'я".

Водночас останні три місяці стали для нас доброю школою життя.

Обговорюючи гіпотетичне припинення вогню, Україна помітно подорослішала, почала дивитися на речі більш тверезо і чесно, навчилася порушувати теми, які ще недавно залишалися табуйованими. І хай чим закінчиться демонстративна миротворча діяльність Трампа і Ко, з цієї історії вже вдалося винести кілька цінних уроків.

Урок перший: риторика. Як правильно говорити про мир

2022-го Україна запропонувала міжнародній спільноті ідею справедливої ​​оборонної війни проти російського зла. Однак для сотень мільйонів обивателів поганий мир привабливіший, ніж шляхетна війна. І з цим нічого не вдієш.

Якщо на Заході українська риторика спрацювала бодай частково, то на глобальному Півдні ми зазнали фіаско. Для більшості країн Азії, Африки та Латинської Америки пріоритетом виявилася не боротьба з агресором, а мирне врегулювання.

Росія із задоволенням грала на подібних настроях, регулярно наголошуючи, що вона нібито готова до завершення воєнного конфлікту, але цього не бажає українське керівництво. А наші миротворчі меседжі не сприймалися всерйоз, оскільки Київ вимагав попереднього відведення російських військ на кордони 1991 року – і з погляду нейтральних спостерігачів ця умова виглядала явно нездійсненною.

Лише 2025 року, коли нам довелося мати справу з Дональдом Трампом, Україна нарешті опанувала виграшну миротворчу риторику. Публічна згода на те, щоб припинити вогонь без додаткових умов, стала сильним ходом Києва, який перевів м'яч на поле Москви. І тепер саме РФ виглядає стороною, яка не зацікавлена ​​в завершенні кровопролиття.

[BANNER5]

Урок другий: малювання. Червоні лінії України

2022 року українці повірили, що бажане неодмінно має збігтися з дійсним. Це надовго звільнило нас від дискусії щодо прийнятних умов завершення війни або її гарячої фази. Усім була до душі програма-максимум: повний розгром російської армії, вихід ЗСУ на кордони 91-го року, розпад РФ та міжнародний трибунал над Путіним.

Проте 2025 року Україні довелося визнати, що програму-максимум навряд чи вдасться реалізувати. Країна спробувала із запізненням сформулювати програму-мінімум. Намалювати власні червоні лінії. Розібратися, які варіанти розвитку подій є неідеальними, але прийнятними для Києва, а які – неприпустимі.

Чи можна піти на зупинку бойових дій по лінії фронту? Найімовірніше, так. Чи можна без бою поступитися ворогові неокупованим Херсоном чи Запоріжжям? Однозначно ні.

Чи можна змиритися з тим, що Донецьк чи Севастополь не буде звільнено найближчим часом? Це неприємно, але припустимо. Чи можна офіційно визнати окуповані території України російськими? Виключено.

Чи можна погодитись із заморожуванням російсько-української війни? Мабуть, так. Чи можна прийняти ультиматум щодо фактичного роззброєння України? У жодному разі.

Вітчизняні червоні лінії окреслюються не лише для Трампа чи для європейських партнерів. Насамперед ми малюємо їх для себе. І це одна з найбільш знакових подій останніх місяців.

[BANNER1]

Урок третій: фізкультура. Українські зусилля та їхня мета

Поки у нашому публічному просторі озвучувалася винятково програма-максимум, будь-які зусилля та жертви українців асоціювалися з її виконанням. Спершу це мотивувало і фронт, і тил, але згодом почало шкодити. Що менш імовірною виглядала швидка деокупація Донбасу та Криму, то більше обивателів відчували втому від затяжної війни з нереалістичними цілями. Мовляв, Бог із ними, із кордонами 1991 року – головне, щоб цей кошмар швидше закінчився…

Однак 2025 рік ясно продемонстрував, що у Києва немає опції "просто взяти і закінчити війну". Єдиний сценарій, котрий не вимагає від України серйозних зусиль – це повна капітуляція на умовах Москви. За будь-який інший фінал гарячої фази війни треба битися. Не заради кордонів 1991 року, а заради виживання української держави.

Якщо розпочинаються переговори про завершення війни, доводиться битися за сильну позицію на переговорах. Якщо обговорюється гіпотетична заморозка бойових дій, доводиться битися за прийнятні умови цієї заморозки. Якщо Київ підштовхують до так званого "корейського сценарію", доводиться битися за те, щоб цей сценарій справді був схожий на корейський, а не перетворився на південнов'єтнамський. І передчасна втома протипоказана українському суспільству в будь-якому разі.

Урок четвертий: граматика. Крапка і три крапки

2022 року Україна налаштувалася на беззаперечну перемогу над ворогом у дусі 1945-го.

Вважалося, що за підсумками нинішньої війни в російсько-українському протистоянні буде поставлено жирну та остаточну крапку. Усі окуповані росіянами території будуть звільнені. Росія припинить своє існування, розпавшись на безліч частин. Київ буде на віки вічні позбавлений військової загрози з півночі.

Інші сценарії завершення війни або її гарячої фази фактично не розглядалися та не обговорювалися. Принаймні публічно.

Однак у 2025 році українці були змушені прийняти той факт, що з високою ймовірністю ми побачимо не крапку, а лише три крапки. У війні з РФ цілком можлива певна пауза: кілька місяців чи багато років. На зміну масштабним бойовим діям може прийти не повноцінний мир, а нова версія гібридного протистояння. Навіть не досягнувши своїх цілей в Україні, агресивна та віроломна Росія навряд чи кудись зникне: пліч-о-пліч з нею доведеться жити ще довго. І не виключено, що історичне вікно можливостей для деокупації Донбасу чи Криму відчиниться дуже нескоро.

Запізнене визнання цих простих істин не робить нас слабшими. Натомість воно точно робить Україну дорослішою.

[BANNER2]

Урок п'ятий: дисципліна. Необхідна умова для результативних переговорів

Хоча більшість війн закінчуються переговорами, сам по собі переговорний процес загрожує серйозними ризиками. Починаючи обговорювати перемир'я, країна дає зрозуміти, що в неї недостатньо ресурсів, щоб домагатися беззаперечної перемоги на полі бою. В певному сенсі це мимовільне визнання власної вразливості. І у противника завжди є спокуса цим скористатися: навіть якщо він сам теж не в кращій формі.

Перші місяці 2025-го показали це з усією наочністю. Щойно на порядку денному опинилися мирні переговори, Росія різко наростила зусилля з деморалізації України. Терористичні удари по наших містах. Інтенсивна пропагандистська робота з метою дискредитувати та делегітимізувати українське керівництво. Наполегливі спроби розколоти українське суспільство. І все це в шаленій надії на те, що варто трохи натиснути, і ми розвалимося зсередини.

А тому 2025-й вимагає від українців такої ж консолідації, як і 2022-й. На тлі будь-яких переговорів з РФ наше суспільство має виглядати максимально згуртованим та дисциплінованим.

Лише так можна довести супротивникові, що ми вразливі не більше, ніж він. Лише так можна продемонструвати, що продовження масштабної війни несе надмірні ризики не лише для Києва, а й для Кремля. І лише так можна дійти реального перемир'я замість нинішнього "перемир'я".

Михайло Дубинянський