Ми знаємо, що путін живе в ілюзіях. Це не фігура мови і не образ для внутрішнього вжитку – на жаль, це політична і стратегічна реальність. Я думаю, що він щиро переконаний, що українці й росіяни – "один народ", розділений помилкою історії; що українську державність вигадали більшовики; що російська мова – автоматична ознака лояльності до імперського проєкту; і що Захід слабкий, роз'єднаний і рано чи пізно "втомиться". І ще, що народи – це маси, якими можна маніпулювати, якщо достатньо довго тиснути. Путін це ще раз спробував довести під час зустрічі з підводниками в кают-компанії атомного крейсера "Архангельськ" у Мурманську.

Когнітивні ілюзії – це систематичні викривлення мислення, коли ми бачимо світ не таким, яким він є, а таким, яким хочеться чи зручно його бачити. Це не просто помилки – це вбудовані в мозок короткі шляхи прийняття рішень, які працюють швидко, інтуїтивно, емоційно. Я перший раз дізнався про них багато років тому з книжки "Думай повільно, вирішуй швидко" Даніела Канемана. 

В цій книжці-бестселері відомий психолог та Нобелевській лауреат з економіки писав про два режими людського мислення: "систему 1" (швидке, автоматичне, інтуїтивне мислення, яке не потребує зусиль і діє майже миттєво) і "систему 2" (повільне, свідоме, критичне, аналітичне мислення, яке вимагає уваги, концентрації і роздумів). 

Ілюзії народжуються там, де ми намагаємось швидко (особливо в складних і тривожних ситуаціях) знайти сенс, опору, пояснення. Люди майже завжди обирають першу систему, і часто помиляються.

Путін, безумовно, використовує "систему 2" для своїх рішень, але його "глибоке" мислення обмежено певними ідеологічними і когнітивними ілюзіями. В цих ілюзіях він бачить світ через старі імперські наративи та його картинку світу, яка існує тільки в його уяві. І саме тому він із року в рік приймає рішення, які здаються раціональними в його моделі світу, але фатально хибні в реальності.

Саме ці ілюзії стали для нього дорожньою картою вторгнення. Але, як показали українці, ця карта не відповідала місцевості. І саме тому армія, яка йшла "на три дні", захлинулась у перших тижнях війни. Саме тому частина російського суспільства досі живе в уявному світі, де "СВО" йде за планом, де "асвабаждение" зустрічають з вдячністю, де поразки подаються як стратегічні перегрупування. У цій паралельній реальності відбувається все, окрім правди. І поки вони в ній, у нас, насправді, є шанс вигравати.

Але чи означає це, що тільки ворог страждає на когнітивні іллюзії? Зовсім ні. Ми теж уразливі. Вже третій рік ми живемо у стані колективної травми. І часто у стані колективної ілюзії. Ми переконуємо себе, що перемога близько, бо важко витримати протилежне. Що всі реформи рухаються в правильному напрямку, бо інакше це здається зрадою. Ми віримо, що "всі стоять як один", що "суспільство єдине", і можемо (іноді свідомо) не помічати, як навколо з'являється розчарування, роздратування, відчуття безсилля, навіть у наших близьких та друзів.

Часто ми також уявляємо, що міжнародна підтримка гарантована. Що світ не може нас залишити наодинці з варваром. Що добро завжди мусить перемогти, бо … нас так вчили в книжках. Але геополітика не завжди грає за законами моралі. Часто вона грає за інтересами. І коли Захід обирає обережність замість рішучості, ми сприймаємо це як зраду, а не як частину політичної реальності. У цьому теж ілюзія: що реальність має бути справедливою, а партнери безумовно відданими. Світ насправді значно складніший. 

Ми також схильні до спрощення, шукаємо прості відповіді типу "проведіть вибори, і все буде гарно", або "просто дайте ще дрони, і фронт втримається". Це також ілюзія. І війна, і політика значно більш складні. Не можна діяти тільки, опираючись на реакцію нашої колективної "системи 1".

Багато цих ілюзій не випадкові. Пропаганда працює з ними методично. У ворога вона створює закриту інформаційну екосистему, де реальність не просто спотворена, а повністю замінена вигаданим наративом: про те, що Росія "встає з колін", що весь світ їй заздрить, що українці чекають "визволення", а кожна поразка це хитрий маневр. Ці наративи повторюються в новинах, школах, церквах, фільмах і стають масовими ілюзіями, які не потребують фактів, бо живуть в емоціях.

Але пропаганда працює не лише у ворога. І в нас теж вона спрощує складне, робить чорно-білим те, що насправді барвисте або сіре, емоційне, суперечливе. Вона створює зручні образи: героїв без втоми, зрадників без шансів, майбутнє без деталей. Це зручно. Це об’єднує. Але рано чи пізно віддаляє від дійсності.

І водночас не все так погано. Когнітивні ілюзії – не лише вразливість, а й ресурс. Віра в перемогу, навіть коли вона далека; впевненість у власній правоті, навіть коли її не чують; надія, навіть без доказів – усе це допомогло вистояти у найбільш складні моменти у 2022 році. І досі допомагає багатьом жити, діяти, працювати, боротись. Ілюзії – це своєрідна психологічна броня. Вони захищають там, де інакше біль, виснаження і страх. Але броню не носять усе життя. Інакше вона стає тюрмою.

Ми вже непогано навчилися виживати. Тепер варто навчитися бачити. Бо реальність – не ворог. Вона – опора. У ній ми можемо будувати стратегії, планувати дії, говорити одне з одним чесно. І чим менше ми залежні від ілюзій – тим вищі наші шанси не лише вистояти, а й перемогти. Не в ідеальному, а в справжньому світі.

Інший психіатр, Віктор Франкл, в своїй всесвітньо відомій книжці писав: першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися. І саме ця здатність – бути тут, бачити ясно, діяти щодня – сьогодні стає нашою головною формою сили. Без ілюзій. 

Владислав Рашкован