Цього тижня в Європі та США дуже багато говорили про гіпотетичне закінчення російсько-української війни. Щоправда, ніхто не знає, чи ці розмови приведуть до якогось практичного результату. Безсумнівно лише одне: якщо 2025-го таки буде досягнуто певних домовленостей про завершення гарячої фази війни, то в Україні їх вважатимуть несправедливими.

Зло, принесене Путіним та Росією на нашу землю, величезне. З української точки зору, справедливе покарання за це зло має багаторазово перевищити втрати, завдані ворогом після 24.02.2022. Але сьогодні в Києва недостатньо сил, щоб змусити РФ заплатити за всіма рахунками. А наші західні партнери не ставлять собі такої мети. 

У риториці Дональда Трампа та його соратників майже не зустрічається поняття "справедливість". Натомість згадуються "компроміси", на які мають піти обидві сторони: і агресор, і його жертва. Відповідно, завершення активних військових дій 2025-го означатиме, що на даному етапі справедливої ​​розплати за російське зло так і не відбулося.

Зрозуміло, що за три роки українське суспільство втомилося від великої війни. У країні сформувався масовий запит на повернення до мирного життя. Але його часткове задоволення не усуне запит на справедливість, народжений в лютому 2022-го.

З перших днів повномасштабну російсько-українську війну стали порівнювати з Другою світовою. Не лише тому, що Друга світова – це головна війна минулого сторіччя. І, звісно, не через схожість сучасної України з Британською імперією вісімдесятирічної давнини.

Ми згадуємо події 1939–1945 років з приводу і без приводу, оскільки розглядаємо Другу світову як хрестоматійну історію про справедливість. Як доказ того, що зло може і має бути покараним.

[BANNER5]

Адольф Гітлер розв'язав загарбницьку війну в Європі – і вибив собі мізки в берлінському бункері. Беніто Муссоліні був співучасником Гітлера – і повис догори дриґом на міланській бензоколонці. Німецькі генерали та високопосадовці служили фюреру – і постали перед Нюрнберзьким трибуналом. Мільйони простих громадян Рейху підтримували нацистський режим – і отримали зруйновану та розділену країну.

Впродовж трьох років ці приклади переконували українців у тому, що сувора розплата за агресію є невідворотною. Що зло неодмінно буде покарано. Усім нам хотілося вірити, що такими є непорушні історичні закони. Хоча за бажання в новітній історії можна знайти і масу протилежних прикладів.

Почнемо з очевидного: завершення Другої світової не стало беззаперечним тріумфом справедливості. За підсумками війни сталінський СРСР не був покараний за агресію проти Польщі, країн Балтії чи Фінляндії, а, навпаки, став одним із архітекторів повоєнного світу. 

Натомість жертва радянської агресії – Суомі – була на міжнародному рівні визнана агресором. У ході Паризької мирної конференції 1947-го фінів зобов'язали виплатити Москві репарації в розмірі 300 мільйонів тодішніх доларів. А обмеження, накладені на фінську армію, діяли до 1990 року.

Упродовж кількох повоєнних десятиліть мир у Європі підтримувався завдяки несправедливості. Адепти "холодної війни" були готові протистояти комунізму лише там, куди СРСР не дійшов у 1939–1945 роках: у Туреччині, Греції, Західній Німеччині. Але країни, зайняті радянськими військами під час Другої світової, фактично вважалися радянською власністю.

Демократичний Захід негласно погодився з тим, що Кремль може робити в цих країнах усе, що завгодно; і воля місцевого населення не має значення.

Тому 1956-го ніхто не прийшов на допомогу угорцям, що повстали. А вже за три роки після придушення угорського повстання президент Ейзенхауер приймав у своїй резиденції генсека Хрущова. 

[BANNER1]

1968-го ніхто не заступився за Чехословаччину. А вже за чотири роки після придушення "Празької весни" президент Ніксон вирушив до Москви з офіційним візитом. 

Жодного покарання за акти агресії за "залізною завісою" не було.

Втім, у 1950-ті та 1960-ті СРСР був не найжорстокішим і не найагресивнішим комуністичним режимом на планеті. Пальма першості належала Китаю Мао Цзедуна. 

На совісті тодішнього Пекіна – найбільший в історії рукотворний голод, який забрав від 20 до 40 мільйонів життів. Жахи шаленої "культурної революції". Відправка сотень тисяч уявних "добровольців" до Кореї. Окупація та анексія беззахисного Тибету. Дві спроби атакувати Тайвань. Розв'язання прикордонної війни з Індією. Підтримка озброєних екстремістів по всьому світу та концепція "народних воєн", що обернулася масовим кровопролиттям в Азії, Африці та Латинській Америці.

Як маоїстський Китай був покараний за те зло, якого він завдав людству? Ніяк. 

Натомість 1971 року західні держави погодилися зробити КНР постійним членом Ради Безпеки ООН, відібравши це місце в Китайської Республіки на Тайвані. І мало хто, крім офіційного Тайбея, протестував проти такої кричущої несправедливості.

У 1950-х і 1960-х було здійснено дві спроби покарання комуністичних агресорів в Азії: і обидва рази цієї мети не було досягнуто. 

[BANNER2]

Спробувавши ліквідувати північнокорейський режим після вторгнення армії КНДР на Південь, США та їхні союзники досягли лише тимчасових успіхів. За три роки від цієї ідеї відмовилися, заморозивши війну і змирившись із існуванням товариша Кіма в Пхеньяні. Хоча в Сеулі таке рішення вважали несправедливим, і угоду про перемир'я так і не підписали південнокорейські представники.

А спроба покарати тоталітарний Північний В'єтнам за гібридну агресію проти південного сусіда взагалі обернулася політичною і моральною катастрофою. За підсумками затяжної війни комуністичний Ханой не тільки досяг виведення американських військ із Республіки В'єтнам і не тільки захопив та анексував сусідню країну, наплювавши на Паризьку мирну угоду.

На додачу північно-в'єтнамські комуністи зуміли продати світовій спільноті власне трактування війни, де роль агресора дісталася США, а завоювання сусідньої держави стало справедливою "національно-визвольною боротьбою". 

Хоча з такою версією навряд чи погодилися б сотні тисяч людей у ​​човнах, змушених тікати з В'єтнаму після вступу комуністичних військ до Сайгону. Причому майже 200 000 з них не дісталися інших країн, загинувши в морі…

Переживши три роки повномасштабної війни, українці люблять скаржитися на несправедливість навколишнього світу. Але світ став таким не сьогодні та не вчора. Протягом ХХ століття агресивне зло частіше залишалося безкарним, ніж отримувало по заслугах. А жертв агресії часом не лише позбавляли допомоги та підтримки, вони ще й втрачали можливість донести світові своє уявлення про справедливість. 

Ймовірно, це головний урок, який варто засвоїти співвітчизникам.

Чи має Київ відмовитись від надії на справедливе вирішення російсько-українського протистояння? Від прагнення покарати РФ за все зло, заподіяне нашому народові? Безперечно, ні. Але відновлення справедливості в повному обсязі – це завдання-максимум, яке навряд чи буде вирішено в найближчому майбутньому.

А зараз для нас актуальніше завдання-мінімум: зберегти українське уявлення про справедливість і не дати йому зникнути зі світового порядку денного. Для цього Україна має відстояти свою державність та суверенітет – але це не єдина умова. 

[BANNER3]

Навіть якщо Києву доведеться вдатися до якихось компромісів з агресором, світ не повинен забути про те, що Москва – агресор. Якщо росіяни контролюватимуть частину української території, світ не повинен забути, що ці землі незаконно захоплені Росією. І якщо повоєнні вибори змінять наш політичний ландшафт, не можна допустити, щоб якась "Українська мрія" спробувала звинуватити в усьому попередників і зняти з РФ відповідальність за воєнну агресію, як це вже відбувається в Грузії.

Звісно, ​​збереження українського уявлення про справедливість ще не гарантує, що згодом російський режим сповна розплатиться за злочини проти нашої країни. Але якщо Україні не вдасться вирішити задачу-мінімум, то завдання-максимум не буде вирішено ніколи.

Михайло Дубинянський