• Чому впав режим Асада
• Як ситуація в Сирії розвиватиметься далі

Складно сказати, яка з двох новин із Сирії стала більшою несподіванкою: раптове розморожування громадянської війни після кількох років порівняного затишшя чи те, наскільки швидко звалився режим Башара Асада. Від початку наступу повстанців (вони ж бойовики, ісламісти чи опозиціонери – світ ще не визначився з коректним терміном) до падіння Дамаска минуло якихось півтора тижня. Асад-молодший правив країною 24 роки, не зумівши перевершити свого батька Хафеза, який керував Сирією 29 років. У результаті півстолітня династія розвалилася як картковий будиночок.

Її падіння Захід загалом сприйняв позитивно і не міг інакше: таки вдалося повалити режим кривавого диктатора, який убив сотні тисяч своїх співгромадян, учасника іранської "осі зла", у ширшому розумінні – антизахідної коаліції. Але звучать і тривожні нотки – невідомо, що й хто прийде Асаду на зміну, і чи не будуть наступники ще більшим джерелом головного болю для цивілізованого світу.

У перші дні наступу повстанців із провінції Ідліб більшість оглядачів прогнозували швидку стабілізацію ситуації: армія Асада відійде від початкового шоку, впряжуться Іран і Росія, урядові війська зможуть зупинити ісламістів на якихось рубежах. Але події розвивалися настільки стрімко, що прогнози застарівали майже відразу після публікації. Кількість червоного кольору (яким зазвичай маркували підконтрольні Асаду території) зменшувалась не щодня, а щогодини.

Утворилася справжня снігова куля: повстанці наступали, захоплювали кинуту асадівцями техніку та боєприпаси, що ще більше допомагало їх наступу, і так по колу. Урядова ж армія повелася на пророцтво, що самоздійснюється: успіхи наступаючих підривали їх мораль (і без того вкрай низьку), вони відступали все глибше, мораль падала все нижче.

Виявилося, що режим Асада без двох милиць у вигляді Ірану та Росії не в змозі не лише пересуватися, а й навіть стояти. Але і Москва, і Тегеран, трохи пометушившись на самому початку боїв, незабаром кинули свого союзника (або молодшого залежного партнера) напризволяще. Причини цього широко описані. Росія надривається у війні проти України та сил ще на щось просто не залишається. Іран та його проксі в особі "Хезболли" за останній рік був неабияк пошарпаний Ізраїлем.

Як зазначає низка західних медіа, падіння режиму Асада стало ніким не передбачуваним, але логічним результатом нападу терористів ХАМАС на Ізраїль у жовтні минулого року. ХАМАС напав, Ізраїль розпочав операцію в Газі, на виручку ХАМАС кинулася "Хезболла", Ізраїль потужно потріпав "Хезболлу" – а в результаті, захищати режим Асада виявилося просто нікому.

На власні сили режим спертися теж не зміг – урядова армія не хотіла обороняти свого лідера. Головна причина цього – зовсім гнітючий стан економіки. З 2020 року, коли почалося умовне перемир'я, Асад фактично нічого не зробив для відновлення країни після громадянської війни, зосередившись на зміцненні особистої влади. У результаті дев'ять із десяти сирійців живуть за межею бідності. За чотири роки перемир'я курс сирійського фунта до долара впав більш ніж удесятеро.

Демонстранти біля сирійського посольства в Стамбулі топчуть портрет Асада (фото:Getty Images)

Проблеми були навіть із зарплатами кадровим військовим, а призовники, які здебільшого не належали до алавітів (релігійна меншість у Сирії, до якої входить Асад та інша еліта), гинути за нього не побажали. Хоча навіть алавіти цього разу не стали захищати одновірця.

Що говорити, якщо однією з ключових галузей економіки стало виробництво наркотику каптагону, яким завідувала номінально елітна частина сирійської армії під керівництвом рідного брата Асада. І в цілому урядове військо займалось наркотрафіком ретельніше, ніж навчаннями. Тому і суто у військовому плані повстанці були на голову вище армії Асада, і за вишколом, і за оснащенням (явно позначився патронат зі сторони Туреччини).

При цьому Асад все ж мав шанс ще невизначено довго утримувати владу. Наприклад, вчасно скористатися тим, що останніми роками світове співтовариство, не тільки арабські країни, а й багато хто на Заході, змирилися з тим, що його режим утримався у громадянській війні, і світова ізоляція почала слабшати. Або ж погодитись на пропозицію Реджепа Ердогана "разом визначити майбутнє Сирії".

Але Асад зробив типову для диктаторів помилку, вирішивши триматися за владу до кінця і не йти на жодні компроміси. У результаті довелося екстрено відлітати в РФ до Віктора Януковича.

Радість повстанців і всіх, хто спостерігав за позеленінням (колір антиасадівських сил) карти Сирії незабаром закінчиться. Згідно з відомим правилом, утримати перемогу частіше складніше, ніж її здобути. Мова, звичайно, не про реванш Асада – вже екс-диктатора в Сирії ненавидять здається всі (що не завадило йому три роки тому набрати – чи намалювати – 95% підтримки на виборах).

Майбутнє Сирії тепер визначатиме конгломерат різних угруповань, що перемогли, за активної участі зовнішніх гравців. Однозначний переможець сирійської кампанії – Туреччина, яка різко наростила свій вплив у регіоні. Вже вдруге за короткий час вона демонструє вміння вирішувати регіональні конфлікти на свою користь (перший – вірмено-азербайджанська війна).

Примітно, що всі події останніх півтора тижнів пройшли фактично без участі номінальної держави №1 – США, які завжди мають свої інтереси у будь-якій точці земної кулі, тим більше – на Близькому сході. Джо Байден зараз є класичною "кульгавою качкою", а Дональд Трамп поки що не має офіційних повноважень. Тому за розв'язкою одного з головних конфліктів останніх двох десятків років Вашингтону залишилося "уважно спостерігати", як заявляли офіційні спікери.

Якщо Туреччина дала чіткий сигнал усім силам у регіоні, за ким справжня сила, то Росія вже вдруге, по суті, "злила" свого союзника (вперше – ту саму Вірменію). тотальної катастрофи в дусі евакуації американців з Афганістану, схоже, вдалося уникнути, але ймовірна втрата військових баз – дуже болючий удар по планах та логістиці Москви.

Але набагато серйозніше програв, звісно, Іран. Його локальна "вісь зла" залишилася без ключової ланки. Очевидно, сумні перспективи чекають і на "Хезболлу", яка залишилася без налагодженого шляху поставок. Отже, в бенефіціари варто автоматично записувати Ізраїль, чий ворог зазнав чергової поразки.

Проте Ізраїль не стільки святкує, скільки піклується про те, щоб повалення старого ворога Асада не обернулося ще більшими проблемами, завдає ударів по сирійським військовим складам і створює буферну зону.

Побоювання Єрусалима зрозумілі – ніхто не може передбачити, який саме післяасадівський устрій утвориться в Сирії і чи взагалі утвориться. Поки що головний претендент на владу очевидний – Абу Мухаммад аль-Джулані, лідер головного повстанського угруповання "Хайят Тахрір аш-Шам".

Абу Мухаммад аль-Джулані (фото: Getty Images)

Колишній ватажок сирійської "Аль-Каїди" гіперактивно позиціонує себе як поміркованого діяча, розмірковує про "інституційні механізми" та демократію, обіцяє повне дотримання прав численних сирійських меншин. Схоже, роль респектабельного, рукоподаваного глави суверенної держави для нього виглядає привабливіше, ніж вождя джихадистів, що бігають по пустелі. Утім, свого часу таліби теж обіцяли створити "інклюзивний уряд", а дійшли до заборони жінкам розмовляти між собою. Інше, ще складніше питання – чи вистачить аль-Джулані авторитету, щоб утримати у вузді десятки, якщо не сотні різних озброєних угруповань різного ступеня радикальності.

Якщо Сирія знову звалиться у громадянську війну "всі проти всіх", голову може підняти вже трохи призабутий ІДІЛ, повністю знищити який так і не вдалося. Перетворення Сирії на цивілізовану демократичну державу за підсумками громадянської війни, безумовно, буде чи не дивом, бо зазвичай історія йде іншим руслом. Достатньо згадати, на що перетворилася Лівія після повалення Каддафі. Але поки що багатостраждальний сирійський народ має привід для радості.

Під час написання статті використовувалися матеріали Al-Jazzera, BBC, Al-Majalla, Sky News, Foreign Policy, Financial Times, The Telegraph.