Я вже писав роком раніше, про те, що новорічні свята завжди були чимось дуже сакрально важливим для моєї родини, особливо для моєї матері. Для неї новорічна атмосфера починалася буквально з перших чисел грудня, як тільки вітрини магазинів починають прикрашати новорічними іграшками та супутньою атрибутикою. Їй це дуже подобалося, і вона прищеплювала все це своїй сім'ї. Щоб нарядити ялинку - на це у мами йшли дні, це особливий ритуал з ящиком новорічних іграшок, яким напевно більше років, ніж усім членам нашої родини сумарно. І не тому, що немає можливості взяти нові, просто ті були особливими. Кожен грудень тягнувся дуже довго, передчуваючи святкову атмосферу. Будучи маленьким, я чекав новорічні свята ще й тому, що наш кухонний стіл прикрасять ананасом і шматочком червоної риби, вдома буде дуже багато цукерок (частина з яких висітимуть на ялинці), після 12-ї ночі ми з батьком вийдемо запустити салют, а мама спостерігатиме за нами з балкона - втім, це вже для багатьох звична класика. Пам'ятаю, як із друзями щодня бігли до "Штриху" на "Південному" за пачкою "Корсарів" або ж "Жуків" (це петарди).

Петарди вибухали під вікнами цілими днями, а часом ми ще любили скласти їх "доріжкою" і підпалити одночасно, щоб вийшла черга з вибухів, потім піти протирати джинси на "гірці", повертаючись потім додому буквально схожим на грудку снігу.

У новорічну ніч з 2013-го на 2014-й рік ми з друзями палили фаєри та стробоскопи біля 11-ї гімназії на тому самому рідному "Південному", що трохи пізніше затягнеться густим туманом від армійського білого диму, що я підпалю після фаєрів - ніхто з нас тоді ще не знав, що це буде наш останній новий рік, оповитий святковою атмосферою, коли ми ще не могли і замислюватись про справжнє призначення того армійського диму.

Після появи російських триколорів – у нашому місті не запускали салютів, та й з балконів уже не спостерігали за різнобарвними спалахами у небі – з балконів кидали гранати. Черги з петард перетворилися на автоматні, стробоскопи змінилися на трасери, на "гірці" вже не потрібно було займати чергу, та й після 12-ї ночі вже ніхто не виходив.

Після 12-ї ночі рік за роком чекав ще годину, щоб привітати Україну в Твіттері, вкотре наголошуючи на тому, що люди в окупації не святкують за московським часом. Принаймні не всі, і це здавалося таким важливим.

Так минали роки і грудні вже не тяглися довго, ти просто більше нічого не чекав, крім того, що наступний новий рік вже зустрінеш у звільненому від російської чуми місті. Вдома також не було ніякої новорічної святкової атмосфери, мама з кожним роком все більше занурювалася в хвороби - і ось, як іронія долі, тільки вже не на екрані телевізора, колись сакрально важлива 31 грудня (2019-го) для моєї матері перетвориться на справжнє пекло з нападами та десятками уколів, приїздом швидкої допомоги, що розводячи руками давали зрозуміти про всю безвихідь ситуації, адже свято. Ніхто тебе не врятує. Так ми й зустрічали новий рік під страшні стогони матері, не в силах хоч якось вплинути на ситуацію, а за вікнами знову трассери, сигнальні ракети та крики камуфльованих виродків – гірше за цю ніч я не пам'ятаю у своєму житті, але весь жах лише чекав нас попереду.

1 січня, санпропускник центральної міської лікарні міста Стаханов - це навіть звучить страшно, а бачити все це на власні очі, намагаючись знайти порятунок для своєї вмираючої матері. Нікому не побажаю.

Санпропускник, наповнений алкоголем після бурхливої новорічної ночі. Практично повна відсутність лікарів, бидло-медсестри, що закочують з обуренням очі від будь-якого пацієнта. До нас тоді приходили лише два чергові лікарі – це хірург та анестезіолог. Ніхто з них не розумів, що з моєю матір'ю і куди її класти, дихаючи перегаром вони намагалися, так би мовити, опитати пацієнта. І це все ще може здаватися звичайною реальністю для провінційної дірки, але в одну мить один із цих лікарів звертає увагу на фразу пацієнта: "приступ був ще коли син їздив в Україну, а я переживала" і тут у псевдолікаря вперше за все опитування з'явився реальний інтерес у його очах, ні, не професійний – вмираюча людина на кушетці відійшла на другий план і вся увага перейшла на мене:

"А навіщо ти їздив в Україну? А що ти там робив? Ти хоч розумієш, що тебе там могли забрати до НацГвардії?"

На цьому моменті я зрозумів, що все моє життя замкнулося в якомусь колі абсолютного абсурду і маразму, всі російські наративи наздоганяють мене в будь-якій побутовій ситуації і виходу з цього просто немає. Скільки б ти не чинив опір - все одно наздожене і вдарить у момент найбільшої вразливості. Чи не єдиний лікар у лікарні, що мав тут і зараз врятувати найріднішу мені людину, з очима, наповненими ворожістю, окосілими від алкоголю повністю переключився на мене, з піною біля рота доводячи мені про те, як сильно я не правий зі своїми поїздками до "ворожої" України.

Далі маму поклали в реанімацію і пекло продовжилося. Домогтися будь-якої інформації було практично нереально, ми з батьком просто били пороги, чекаючи списку медикаментів, що ми повинні були купити. Двічі мені дали побачити маму через вікно палати з вулиці, по факту я просто дивився 2 хвилини в очі матері, що вмирає, і від безвиході йшов додому, згадуючи її зовсім іншою, веселою і щасливою, яка вбирає старими іграшками новорічну ялинку.

Одного дня з реанімації до мене вийшов лікар, я відразу буквально ловив його з питаннями, і тут навіть дочекався відповіді. Він попросив знайти і купити якусь медичну трубку, бо в реанімації її немає, а вона потрібна для матері. У той момент я біг у аптеки, думаючи, що доведеться оббігати все в місті. "Ймовірно, це якась рідкісна трубка, якщо її немає в реанімації" - уявляв собі я. Але в першій аптеці я почув: "Вам одну? 20 рублів".

4 січня ми з батьком, як завжди, йшли з самого ранку в реанімацію. Штори палати, де лежала мати були відкриті, чого не відбувалося ніколи до цього. Усередині не було нікого. У моїй голові тоді, напевно, спрацював якийсь захисний механізм, який не бажає усвідомлювати страшну реальність. Побачивши нас у коридорі, нас одразу вперше покликали за двері реанімації, щоб повідомити час смерті.

Перше узд у реанімації зробили лише 3 січня, за кілька годин до смерті. Фактично усе, що робили лікарі у реанімації всі ці дні – це обколювали знеболювальним, попутно намагаючись протверезіти і дочекалися смерті пацієнта.

З приходом росіян на Донбас, зі створенням усіх цих псевдореспублік – медицина на цих територіях просто померла. Фахівці всіх галузей масово залишали регіон, лікарів катастрофічно не вистачало, люди повально вмирали, бо не було кому їх рятувати. І про це там знають усі, але визнавати не хочуть, відволікаючись одразу на "ворожу" Україну, так само, як той лікар у стаханівській реанімації 1-го січня.

У своєму крайньому інтерв'ю я сказав, що роки окупації для мене перекривають усі добрі спогади та емоції про своє місто. І це правда – росія не просто займає наші міста, росія знищує все найсвітліше, що там було. Немов трупний сморід проникає в кожну щілину і заражає смородом ґрунт, ліквідуючи буквально все, що тільки могло б пов'язувати ці міста з минулим життям, змушуючи морщитись і кривиться від одного спогаду про життя там.

І це розкладання настільки сильне і мерзенне, що з кожним днем вбиває всі світлі спогади, затьмарюючи радості минулого життя абсолютно прогнилою, потворною, абсурдною реальністю