Росія не просто захоплює наші міста, вона знищує все найсвітліше, що там було
regionews.ua
Mon, 09 Dec 2024 00:18:43 +0200
Я вже писав роком раніше, про те, що новорічні свята завжди були чимось дуже сакрально важливим для моєї родини, особливо для моєї матері.
Для неї новорічна атмосфера починалася буквально з перших чисел грудня, як тільки вітрини магазинів починають прикрашати новорічними іграшками та супутньою атрибутикою.
Їй це дуже подобалося, і вона прищеплювала все це своїй сімї.
Щоб нарядити ялинку на це у мами йшли дні, це особливий ритуал з ящиком новорічних іграшок, яким напевно більше років, ніж усім членам нашої родини сумарно.
І не тому, що немає можливості взяти нові, просто ті були особливими.
Кожен грудень тягнувся дуже довго, передчуваючи святкову атмосферу.
Будучи маленьким, я чекав новорічні свята ще й тому, що наш кухонний стіл прикрасять ананасом і шматочком червоної риби, вдома буде дуже багато цукерок частина з яких висітимуть на ялинці, після 12ї ночі ми з батьком вийдемо запустити салют, а мама спостерігатиме за нами з балкона втім, це вже для багатьох звична класика.
Памятаю, як із друзями щодня бігли до Штриху на Південному за пачкою Корсарів або ж Жуків це петарди.
Петарди вибухали під вікнами цілими днями, а часом ми ще любили скласти їх доріжкою і підпалити одночасно, щоб вийшла черга з вибухів, потім піти протирати джинси на гірці, повертаючись потім додому буквально схожим на грудку снігу.
У новорічну ніч з 2013го на 2014й рік ми з друзями палили фаєри та стробоскопи біля 11ї гімназії на тому самому рідному Південному, що трохи пізніше затягнеться густим туманом від армійського білого диму, що я підпалю після фаєрів ніхто з нас тоді ще не знав, що це буде наш останній новий рік, оповитий святковою атмосферою, коли ми ще не могли і замислюватись про справжнє призначення того армійського диму.
Після появи російських триколорів у нашому місті не запускали салютів, та й з балконів уже не спостерігали за різнобарвними спалахами у небі з балконів кидали гранати.
Черги з петард перетворилися на автоматні, стробоскопи змінилися на трасери, на гірці вже не потрібно було займати чергу, та й після 12ї ночі вже ніхто не виходив.
Після 12ї ночі рік за роком чекав ще годину, щоб привітати Україну в Твіттері, вкотре наголошуючи на тому, що люди в окупації не святкують за московським часом.
Принаймні не всі, і це здавалося таким важливим.
Так минали роки і грудні вже не тяглися довго, ти просто більше нічого не чекав, крім того, що наступний новий рік вже зустрінеш у звільненому від російської чуми місті.
Вдома також не було ніякої новорічної святкової атмосфери, мама з кожним роком все більше занурювалася в хвороби і ось, як іронія долі, тільки вже не на екрані телевізора, колись сакрально важлива 31 грудня 2019го для моєї матері перетвориться на справжнє пекло з нападами та десятками уколів, приїздом швидкої допомоги, що розводячи руками давали зрозуміти про всю безвихідь ситуації, адже свято.
Ніхто тебе не врятує.
Так ми й зустрічали новий рік під страшні стогони матері, не в силах хоч якось вплинути на ситуацію, а за вікнами знову трассери, сигнальні ракети та крики камуфльованих виродків гірше за цю ніч я не памятаю у своєму житті, але весь жах лише чекав нас попереду.
1 січня, санпропускник центральної міської лікарні міста Стаханов це навіть звучить страшно, а бачити все це на власні очі, намагаючись знайти порятунок для своєї вмираючої матері.
Нікому не побажаю.
Санпропускник, наповнений алкоголем після бурхливої новорічної ночі.
Практично повна відсутність лікарів, бидломедсестри, що закочують з обуренням очі від будьякого пацієнта.
До нас тоді приходили лише два чергові лікарі це хірург та анестезіолог.
Ніхто з них не розумів, що з моєю матірю і куди її класти, дихаючи перегаром вони намагалися, так би мовити, опитати пацієнта.
І це все ще може здаватися звичайною реальністю для провінційної дірки, але в одну мить один із цих лікарів звертає увагу на фразу пацієнта приступ був ще коли син їздив в Україну, а я переживала і тут у псевдолікаря вперше за все опитування зявився реальний інтерес у його очах, ні, не професійний вмираюча людина на кушетці відійшла на другий план і вся увага перейшла на мене А навіщо ти їздив в Україну А що ти там робив Ти хоч розумієш, що тебе там могли забрати до НацГвардії На цьому моменті я зрозумів, що все моє життя замкнулося в якомусь колі абсолютного абсурду і маразму, всі російські наративи наздоганяють мене в будьякій побутовій ситуації і виходу з цього просто немає.
Скільки б ти не чинив опір все одно наздожене і вдарить у момент найбільшої вразливості.
Чи не єдиний лікар у лікарні, що мав тут і зараз врятувати найріднішу мені людину, з очима, наповненими ворожістю, окосілими від алкоголю повністю переключився на мене, з піною біля рота доводячи мені про те, як сильно я не правий зі своїми поїздками до ворожої України.
Далі маму поклали в реанімацію і пекло продовжилося.
Домогтися будьякої інформації було практично нереально, ми з батьком просто били пороги, чекаючи списку медикаментів, що ми повинні були купити.
Двічі мені дали побачити маму через вікно палати з вулиці, по факту я просто дивився 2 хвилини в очі матері, що вмирає, і від безвиході йшов додому, згадуючи її зовсім іншою, веселою і щасливою, яка вбирає старими іграшками новорічну ялинку.
Одного дня з реанімації до мене вийшов лікар, я відразу буквально ловив його з питаннями, і тут навіть дочекався відповіді.
Він попросив знайти і купити якусь медичну трубку, бо в реанімації її немає, а вона потрібна для матері.
У той момент я біг у аптеки, думаючи, що доведеться оббігати все в місті.
Ймовірно, це якась рідкісна трубка, якщо її немає в реанімації уявляв собі я.
Але в першій аптеці я почув Вам одну 20 рублів.
4 січня ми з батьком, як завжди, йшли з самого ранку в реанімацію.
Штори палати, де лежала мати були відкриті, чого не відбувалося ніколи до цього.
Усередині не було нікого.
У моїй голові тоді, напевно, спрацював якийсь захисний механізм, який не бажає усвідомлювати страшну реальність.
Побачивши нас у коридорі, нас одразу вперше покликали за двері реанімації, щоб повідомити час смерті.
Перше узд у реанімації зробили лише 3 січня, за кілька годин до смерті.
Фактично усе, що робили лікарі у реанімації всі ці дні це обколювали знеболювальним, попутно намагаючись протверезіти і дочекалися смерті пацієнта.
З приходом росіян на Донбас, зі створенням усіх цих псевдореспублік медицина на цих територіях просто померла.
Фахівці всіх галузей масово залишали регіон, лікарів катастрофічно не вистачало, люди повально вмирали, бо не було кому їх рятувати.
І про це там знають усі, але визнавати не хочуть, відволікаючись одразу на ворожу Україну, так само, як той лікар у стаханівській реанімації 1го січня.
У своєму крайньому інтервю я сказав, що роки окупації для мене перекривають усі добрі спогади та емоції про своє місто.
І це правда росія не просто займає наші міста, росія знищує все найсвітліше, що там було.
Немов трупний сморід проникає в кожну щілину і заражає смородом ґрунт, ліквідуючи буквально все, що тільки могло б повязувати ці міста з минулим життям, змушуючи морщитись і кривиться від одного спогаду про життя там.
І це розкладання настільки сильне і мерзенне, що з кожним днем вбиває всі світлі спогади, затьмарюючи радості минулого життя абсолютно прогнилою, потворною, абсурдною реальністю
Останні новини
більше новин