Найперша умова, яку я висунув би – це чесність. Тому що ми бачимо з боку двох юрисдикцій, які на сьогодні існують, відсутність чесності.

Наведу кілька прикладів. Буквально днями патріарх Кирил похвастався тим, що єдина сила, яка ще єднає Україну, Росію, Білорусь – це Російська православна церква. Із своїми центрами в Москві, в Києві і в Мінську.

Похвастався він цим. Ми знаємо риторику Української Православної Церкви про те, що вони самостійні, що їх центр в Києві. Ну, звісно – от патріарх Кирил і заявляє: «наш центр в Києві».

Він себе мислить як патріарха Московського, патріарха Київського, патріарха Мінського. Скрізь у нього центри, і треба ще десь відкрити центр. І відповідно для Української Православної Церкви, це раз у них тут центр, то вони ніби самостійні. А фактично ми бачимо, що ні, не самостійні.

Ще ми дивимося, наприклад, на те, як патріарх Кирило на своє 70-річчя, виступає серед представників всіх помісних церков, які зібралися в храмі Христа Спасителя. І він говорить, що ми ніколи не віддамо Україну, ніколи навіть законної автокефалії не буде, навіть якщо попросять. Бо Київ, це наш історичний центр, і так само, як для Сербської Церкви – вони ніколи не віддадуть теж свої історичні центри, Грузинська Церква не віддасть, і ми не віддамо.

І, відповідно, за цих умов, після проголошення дивних постанов в травні 22-го року, в кінці 22-го року відбувається київське єпархіальне зібрання, митрополита Онуфрія питають: «коли ж ми дійсно станемо самостійною церквою?», то він говорить, що після війни попросимо в Москви автокефалію.

Де тут чесність? Вам Москва ясно сказала: «ми ніколи не дамо». У чому потреба перед 500-ма священниками говорити відверте лукавство? Це лукавство постійне, воно систематичне.

Так само ми бачимо з точки зору фактичної правди, постійне лукавство з боку Православної Церкви України, у якої є величезні проблеми, йде систематичне невизнання цих проблем – внутрішніх, зовнішніх. «У нас все добре!». Ну, наприклад, фактор, номер один – те, що все-таки до Української Православної Церкви, яка залишається в Московському Патріархаті, є невід’ємною його частиною, ходить фізично більше людей, ніж до Православної Церкви України. Але ні, ми будемо говорити все, що завгодно, але не визнаємо цей факт, який будь-якому компетентному досліднику, очевидний. Ні, ми будемо проклинати, казати що це Митрохін бреше, чи хтось інший. Якщо ми про це заїкнемося, то одразу будемо піддані остракізму. 

Або, наприклад, існує проблема відсутності відчуття реалізму. Якщо ви хочете, щоб вас визнали Православні Помісні Церкви, крім тих чотирьох, що визнали, треба йти на компроміси. Треба державі йти на компроміси, треба, відповідно, суспільству йти на компроміси, треба Православній Церкві України йти на компроміси. Ні, ми упремося, не будемо йти.

Далі, знову таки, проблема Православної Церкви України і всіх православних в Україні в тому, що форма замінила зміст – ми бачимо, які це катастрофічні наслідки має для Російської Православної Церкви. Бо коли форма замінила зміст, все перетворюється на ідолопоклонство, а на сьогоднішній момент – на сатанізм. Ми беремо і йдемо тим же самим шляхом – постійне лукавство, зміст забутий, форма переважає, і, відповідно, люди заради збереження структури, системи, форми, зовсім забувають про зміст тієї релігії, носіями, представниками якої вони нібито являються за якимось повноваженнями.

Це дуже дивно, це просто катастрофічно. Звичайно, що з цього треба вибиратися. Це загальноправославна проблема, проблема взагалі для релігійності епохи постмодерну. Треба вибиратися з цієї проблеми, бо якщо весь час не відроджувати зміст в кожному поколінні, не звертатися до багатства традицій, знову його не відновлювати, то, звичайно, що ми можемо бути по вигляду нібито православні, а насправді ким завгодно і як завгодно.

Ще одна дуже важлива умова досягнення єдності, крім чесності, це, звичайно, відкритість до діалогу. Діалог він або є, або його немає. Якщо висувається велика кількість передумов і говориться, що колись потім буде діалог, то це відмова від діалогу. Так і треба говорити: «ми відмовляємося від діалогу». Нас Господь послав у світ проповідувати кому завгодно – навіть в Ніневію послав свого пророка проповідувати ворогам Бога. А ми, значить, ні, не будемо спілкуватися з братами по вірі. Це дуже небезпечна тенденція, тому що за своїм євангельським змістом, християнство, є відкритою релігією. Це те, що створило Європу, те, що створило сучасну цивілізацію. Відкритість цієї релігії, її відмінність від інших, а сьогодні єдине, що проповідується всіма православними юрисдикціями, це закритість. Навіть якщо православна юрисдикція проповідує, що вона є носієм відкритого християнства, по факту ми цього не бачимо.

Дійсно, просто можна спитати: «дорога Православна Церква України, пройшло 4,5 роки з проголошення митрополитом Епіфанієм, що ми є носіями відкритого православ’я». Дійсно, відкрите православ’я це факт, воно є в світі. Воно частково в Україні, воно відповідає українській гуманістичній православній традиції, яка тут була завжди і всюди в різних умовах. Але де воно зараз? Нічого ми за 4,5 роки не побачили. І коли обіцяв митрополит Епіфаній, що ви побачите нову церкву, зараз ми її не бачимо. Особливо, після подій в Черкасах, як можна казати, що ви побачите нову церкву? Коли дві юрисдикції, які є плоть від плоті московських звичок б’ються між собою, це жах і кошмар. І умова досягнення єдності, звичайно, крім чесності з собою, як наслідок чесності – це повернення до християнської ідентичності, до відкритості, яка закладена в самій християнській ідентичності. Це повинно бути у православних і не тільки.

І третя умова досягнення єдності дуже проста – це етичний вибір. Наведу дуже простий приклад. Митрополит Августин Білоцерківський хоронить свого племінника. Виникає дуже проста проблема – ви родина, досить проросійська, Августин, доречі, там найменш проросійський. І ви ховаєте свою дитину, яка служила в Збройних Силах України, яка загинула. Виникає дуже просте і дуже важливе питання: «чому ви з вбивцями цієї дитини, а не зі своєю дитиною? Чому ви зараз не з віруючими, які захищають батьківщину? Чому ви продовжуєте бути в одній релігійній організації з вбивцями, мало того, з ідеологами цієї війни? З тим, хто підштовхував Путіна і путіністів до цієї агресії. І ви не відмовляєтесь від цього спілкування, ви не робите етичний вибір. Ви робите навпаки, а моральний вибір – залишатися разом з вбивцями ваших дітей». Це надзвичайно важливо.

Я вважаю, що досягнення єдності може бути виключно результатом етичних кроків, тобто моральних кроків. Коли всі носії, представники Православ’я, які є уповноваженими за своїми посадами, будуть вести перемовини про єднання, вести перемови з Вселенським патріархом, з іншими представниками Помісних Церков, про визнання потім Єдиної Православної Церкви України. Дуже важливо, щоб вони робили це як етичний вибір. Але чи вигідно їм це? Невигідно. Але ми поставлені самою війною, ворожими проявами щодо нашого народу в умови саме морального вибору.

Це вперше в історії Православ’я, коли існує православна юрисдикція на території країни, жертви агресії, і ця православна юрисдикція не пориває зв’язків з центром в країні агресорі, таке вперше. Завжди в історії Православ’я було так, коли відбувалася така війна, тут же йшов розрив, і православні владики були завжди зі своїм народом. Це вперше, що агресор є носієм фашистських і нацистських ідей, замішаних на їхньому національному православ’ї. І, відповідно, теж вперше відбувається агресія православного фашизму по відношенню до православної країни. І, вперше, архієреї з цим миряться і, відповідно, якимось чином розмірковують, що нічого, може після війни якось розберемося і так далі. Це пониження моральної планки, з яким необхідно закінчувати. І, відповідно, православні архієреї України повинні робити вибір доєднання як моральний вибір. Найперше, чому вони весь час вчать віруючих – долайте свій егоїзм.

Одні говорять: «нас образили тут і тут, храми позахоплювали», а інші: «вони такі агенти Москви» і так далі. Дорогі друзі, моральний вибір і полягає в тому, що, так, є чим один одному дорікнути, але заради протистояння спільному ворогу і заради підтримки єдиності українського народу іншого немає. Ви берете і робите моральний крок на зустріч один одному.

Тому будемо сподіватись, що українські Церкви колись, по-перше, стануть чесними, по-друге, стануть морально відповідальними і, по-третє, зроблять крок на зустріч один одному, об’єднаються. І тільки така моральна перспектива, яка сьогодні необхідна в Україні, можливо, стане шляхом єднання.