30 листопада 2016 року в Україні розпочалася реформа системи охорони здоровʼя. Тоді в її успіх повірили не всі лікарі та пацієнти. Творець та ідейний натхненник змін Уляна Супрун, виконувачка обов'язків міністра охорони здоров'я України (серпень 2016 – серпень 2019), разом із командою поставили собі за мету децентралізувати фінансування медзакладів, створити здорову конкуренцію поміж ними. У рамках реформи з’явилася Національна служба здоров’я, сімейні лікарі, єдина електронна медична система, почав діяти принцип «гроші ходять за пацієнтом».

Медреформа також передбачала, що численні державні та комунальні лікарні втратять право надавати послуги, деякі з них врешті позакривалися. Критеріями для таких рішень ставали наявність якісного обладнання, частота надання тих чи інших послуг тощо. Не всі лікарі залишилися задоволені, утім, і прибічників змін чимало.

Часто можна почути, як пацієнти скаржаться на нові правила. До прикладу, щоб записатися на прийом до вузького спеціаліста, потрібно спочатку отримати скерування від сімейного лікаря, а щоб потім скористатися цим скеруванням, недостатньо просто зайти в Helsi, обрати потрібного спеціаліста та вільний час прийому.

Цих місць може взагалі не бути, або ж записатися можна до потрібного фахівця лише у реєстратурі. Тобто вирішити все одним лише «кліком» просто неможливо.

Минуло ж року навколо Helsi взагалі розгорівся скандал: пацієнти виявили у себе в електронних кабінетах чимало задокументованих візитів, яких насправді не було. Вийшло, що гроші «пішли за пацієнтом» туди, куди він насправді не звертався.

Цим претензії до нової медичної системи не вичерпуються.

Проте основна проблема, яку відзначають громадяни, спільна. Усім важко потрапити на прийом і до сімейного, і до вузькопрофільного лікаря. Тривалість очікування вимірюється тижнями і навіть місяцями. В інтерв’ю «Главкому» Павло Ковтонюк, співзасновник Українського центру охорони здоровʼя (UHC), екзаступник міністра охорони здоров’я (2016-2019 рр.) визнає: так і задумувалося. Він оцінив, як нині працює запроваджена вісім років тому система і яким мав бути ідеальний результат.

Пане Павле, ви – один з творців медреформи, точно знаєте, як все це має працювати. Вас задовольняє нинішній результат?

Війна почалась – я цього не планував. У цілому ж той головний результат, якого хотіли добитись наша команда – це незворотність змін, він досягнутий. Система працює, до неї всі звикли, ніхто не хоче від неї відмовлятися. Ми особливо оцінимо ці реформи, коли будемо вступати в Європейський союз. Українці, які виїжджали за кордон, там зустрілися з такими ж системами, тільки багатшими, краще розвиненими. Але в цілому в нас система зараз така сама, як в багатьох країнах Європейського Союзу, і наша задача просто розвивати її в цьому ж напрямку.

Тепер про те, що непокоїть. Часто в кризових ситуаціях ми намагаємося використовувати звичні нам інструменти, а ці інструменти запозичуємо зі старої системи. Водночас вирішувати наші поточні проблеми можна за допомогою нових інструментів. Наприклад, чому під час вакцинації від коронавірусу чому не використали весь ресурс сімейної медицини? Адже більшість сімейних лікарів і педіатрів мали прямий контакт з людьми, спілкувалися з пацієнтами в чатах. Саме вони могли би бути цінним ресурсом для держави.

«Ті , хто просто хоче отримати довідку або полікувати шмарклі, зазвичай дуже незадоволені»

Раніше ви розповідали, що наша медреформа – це певною мірою копія британської системи охорони здоров’я. Через війну, на жаль, чимало наших співвітчизників виїхали за кордон. Ті ж, хто звідти повернувся, кажуть, що медицина в Європі виявилась геть не такою, як вони собі уявляли раніше. У тій же Британії треба дуже довго чекати вузького спеціаліста – черга не на тижні, на місяці…

Я радий, що мільйони наших співвітчизників, хоч і не від доброго життя, але отримали змогу познайомитися з роботою систем в країнах західних країнах. З них впали рожеві окуляри. Бо мені трохи страшнувато дивитись, які уявлення у нас про Європу. Наприклад, ми думаємо, що медицина там – якийсь п'ятизірковий готель, де нам на кожному кроці підставлять руку, дадуть кави, приголублять. Це не так. Медична система в Європі – дуже спартанська. Так, там дуже висока якість лікування. І коли держава забезпечує дуже високу якість послуг, навчає лікарів на високому рівні, забезпечує всім необхідним, на це витрачає багато грошей. Тому ця послуга стає дуже дорогою. Тому, щоб бюджет країни це витримав, щоб ця система існувала, доводиться виставляти пріоритети. Європейська модель – це пріоритетність в доступі: чим хвороба простіша, тим довше очікування. Чим складніша – тим очікування буде коротшим. Люди, які мають досвід отримання складних послуг за кордоном, дуже вдячні та задоволені: вони пролікувалися швидко, якісно. Так, ті , хто просто хоче отримати довідку або полікувати шмарклі, зазвичай дуже незадоволені, бо їм доводиться чекати по два тижні і довше. Ось це і є зворотна сторона якості.

Якщо комусь доводилося користуватися екстреною допомогою в Європі, він знає, що це якість допомоги топ-класу. Пацієнта швидко доставляють в лікарню і роблять усе необхідне.

Розумієте, неможливо одночасно забезпечити на високому рівні якість послуги і зробити її дуже доступною. Треба жертвувати або швидкістю, і так роблять в Європі, або якістю. У такому випадку доступ до послуги високий, але якість абсолютно непередбачувана: десь хороша, а десь просто жахлива. Оце українська модель зараз.

«Ми ж створили кращу версію системи»

Чи ви припускаєте, що в Україні сформується власна система – умовно кажучи, гібридна, з поправкою на наші особливості, традиції, чи рухатись треба лише у напрямку європейському, адже ми ідемо до Євросоюзу?

Річ навіть не в тім, що ми рухаємося до Євросоюзу, а в тім, що у світі є певні ідеї, і інших просто не придумали наразі. Може, ми придумаємо, але поки що треба в якомусь мейнстрімі рухатися, може, з певними особливостями.

В Україні зараз система зараз дуже хороша, вам важко повірити в це, тому що вона бідна, дуже недофінансована, але, з точки зору свого дизайну, вона достатньо новаторська. Наприклад, наша електронна охорона здоров'я, краща, ніж в більшості країн Західної Європи.

До речі, про електронну систему. Часто трапляється, що в Helsi справді можна обрати вузького спеціаліста, побачити вільні години прийому, але записатися самостійно неможливо. Треба зателефонувати на гарячу лінію в медоб’єднання чи в конкретну лікарню і лише телефоном через реєстратуру записатися. А ви кажете, хороша система…

Це проблема не Helsi. Це проблема організації запису на боці лікарні. Розумієте, там усі звикли до черг, вони не хочуть змінюватись, не хочуть додатково займатися сервісом для пацієнтів. Тому Helsi, яке є інструментом для сервісу високого рівня, наштовхується на організацію, яка не збирається взагалі дбати про цей сервіс. Виходить отакий покруч. Тобто у Helsi все класно, але на рівні лікарні – вже все не класно. Але загалом це дуже прогресивний інструмент, і у світі подібних йому мало. Як правило, електронні системи в Європі «дерев'яні», дуже незручні для лікарів та пацієнтів. В Європі ніде немає єдиного середовища, тому що подібні системи виростали із окремих лікарень, і вони між собою ледве-ледве взаємодіють.

Наша Національна служба здоров'я доволі прогресивна. Англія так і не створила такої організації: там є багато різних організацій, які працюють під Міністерством охорони здоров'я. Ми ж створили кращу версію цієї системи. Ми все одно будемо рухатися за певними законами. І, повторюся, основний закон такий: або ми вкладаємося в якість, або в доступність. Або ми залишимо всі лікарні в Україні, але вони всі будуть погані, або ми зробимо менше лікарень, і куди треба буде записуватись і чекати, але вони будуть хороші. До того ж прагнуть у Польщі, Литві – там теж з'являються черги, але і якість зростає. Подивимося, може, вигадаємо спосіб обійти цей закон і створити свій, але поки що, на жаль, кращої ідеї немає.

«Главком» до восьмої річниці старту реформи медичної системи влаштував опитування користувачів на сайті та у своєму телеграмканалі.

Що відповідають громадяни на питання «Чи задоволені ви результатами медреформи?», можна побачити тут і тут.

Наталія Сокирчук, «Главком»