Росія десятиліттями намагалася вселити українцям різні комплекси, у тому числі комплекс неповноцінності. Основний нарратив, який постійно повторювався, був таким – росіяни брати українцям, причому чомусь старші. На додачу до цього звучали фрази про те, що Україна, по суті, живе за рахунок Росії, а сучасні українці практично всім мають завдячувати Радянському Союзу.

Паралельно з цим порядок денний та українське ТБ заповнювалися російським продуктом. Серіали, фільми, пісні та програми виробництва РФ щільно засіли в українській телесітці. Події, що відбулися у 2014 році, змусили багатьох українців переглянути своє ставлення до Росії. Вона перестала сприйматися як дружня країна та стала країною-агресором. Тих, хто до останнього вірив у "ополчення" на Донбасі, переконало повномасштабне вторгнення російських військ у 2022 році.

Але в Україні навіть після початку великої війни з Росією залишилися люди, які вірять у добрі наміри Москви та готові допомагати ворогові. Один із них – 35-річний Олександр Фомич. У 2014 році він, живучи в Часовому Яру, вирішив приєднатися до лав "ополчення", за що пізніше відсидів у в'язниці п'ять років. У 2022 році він, не змінюючи своїх принципів і переконань, знову прийшов на допомогу до окупантів. Через кілька місяців після вторгнення Фомич разом із дружиною передавали дані про розміщення ЗСУ. За це Олександра звинуватили у державній зраді та засудили до 15 років позбавлення волі.

Сьогодні Фомич сидить у колонії у Запорізькій області. Він заперечує той факт, що Росія вбиває мирних людей, а якщо заперечувати вже неможливо – виправдовує. У його парадигмі російські солдати захищають Україну від НАТО, Євросоюзу та її самої. РБК-Україна під час поїздки Запоріжжя за сприяння спецслужб вдалося поговорити з Фомічем про те, як він прийшов до того, щоб допомагати ворогові, і яке життя на нього чекає у найближчій перспективі.

Поганий Євросоюз та хороша Росія

Запорізька колонія знаходиться недалеко від обласного центру – сіруваті блоки будівель з колючим дротом та сторожовою вежею. Нас зустрічає начальник колонії та веде коридорами. "Засуджений Фомич Олександр Віталійович. Чисто ідейний хлопець. Саме такий, якого ви хотіли".

У пофарбованих у зелений колір коридорах пахне хлоркою, кожен блок закінчується гратами, які відкривають, впускають нас і одразу ж закривають. Ми трохи щулимося і начальник, поплескавши фотокореспондента по плечу, каже: "У нас тут затишно, правда! Ми навіть ось троянди вирощуємо".

Нас заводять у кімнату для побачень. Це світле приміщення, яке поділено на сектори – у кожному секторі стоїть м'який куточок на кшталт тих, що раніше ставили на кухнях, і стіл. Поки ми розставляємо камери, у кімнату заводять Фоміча. Його погляд весь час блукає десь нижче наших облич, а манери скуті і мізерні. Ми вітаємося, знайомимося і просимо його сісти.

– Як проходило ваше дитинство?

– Як у всіх. Веселе, захоплююче.

– Навчалися після школи?

– В училищі, на електротехніка. У нас усі в місті працювали у вогнетривкому комбінаті і ми вирішили, що працюватимемо.

– А чи планували переїжджати з міста?

– Ні, ніколи, мене моє місто влаштовувало.

– У 2014 році, коли розпочалися події, що робили?

– Працював як і всі. Але працював неофіційно, комбінат закрили. Мотався Україною – будівництва, ремонти.

– На війну, що почалася, як відреагували?

– Дуже погано, нічого не подумав. Справа такого роду, що 2014 року у мене всі знайомі пішли за те, щоб від'єднатися від України та створити свою республіку. Ось і я вирішив.

Більшість розмови Олександр виглядає відстороненим. Перспективи бути опублікованими його, мабуть, мало приваблюють. Але є теми, які практично відразу виводять Фомича з себе. Одна з них – Євросоюз. На його думку, Європа – це прірва і вступати до ЄС було б для нас великою помилкою. Чи варто говорити, що аргументації в Олександра немає.

– Треба було створювати свою країну та розвивати свою країну, якщо ми вважаємося незалежними, то ніби треба відповідати, розвивати своє. Не дивитися, як кажуть… Знаєте, у нас у селищі літні люди казали – ось що ти сусіду в город дивишся, та не в чужій дивись, а у свій. Ось так і нам треба у себе в країні дивитися у свою країну, що у нас твориться взагалі з часів 90-х років, коли розвалився Союз, була купа республік.

Ось воно все розвалилося, і що з нашою республікою стало? Що сталося? Руїни, розвал, все пішло з державного майна до приватних рук. Ми прийшли до чого? До буржуазії. Якщо взяти історію почитати, тих самих письменників – Грабовський, Котляревський, вони висміюють це все. В історію ми вже поринули, треба щось саме своє будувати, а не дивитися вправо чи вліво. Саме тому ми й вирішили. Тобто, нас ця країна тягне на дно, а чого ми повинні падати на дно?

– А Євросоюз – це дно?

– Звісно, це дно. Як би там добре не жили, ось у Києві добре живуть, а поїдьте у глибинку, там, як кажуть, усе погано. Руїни, люди виїжджають, люди біжать до великих міст. Села розвалили, колгоспи розвалили, за 30 років ми не збудували нічого нового. Ось ми й так вирішили.

При цьому про життя в "молодих республіках" Фомич висловлюється з теплом у голосі. Там, мовляв, з 2014 року почали "запускати" шахти та заводи, відновлювати мости та цілі економічні галузі. Як доказ Олександр наводить приклад – ціни на комунальні послуги на підконтрольних територіях та ціни в окупації.

– У 2014 році ви вирішили створити республіку і що ви конкретно почали робити?

– Саме тоді я поїхав до Слов'янська і все побачив на власні очі, не з телевізора дивився, а спостерігав на власні очі.

– І що побачили?

– Жах.

– Туди, наскільки я пам'ятаю, зайшли російські війська?

– Не знаю, я там російських військ не бачив, я бачив переважно пацанів, які не обстріляні.

– А знаєте, хто такий Гіркін?

– Якийсь Стрєлков, звичайно, знаю. Ну, так це відставний полковник РФ.

– А що він робив у Слов'янську?

– Він командував збродом і зграєю неуків, які нічого не вміли.

– Отже, ви поїхали туди подивитися на власні очі, а далі що?

– Приїхав до себе у місто. Там теж хлопці почали збирати якийсь ополченський загін. Я вирішив взяти там участь. Ми збудували блокпост, стояли на блокпосту в'їзд, виїзд, щоб у місто не ввозилася зброя. Далі Україна пішла у наступ, вибили Слов'янськ, Краматорськ...

Розповідь Фомича дуже знайома і банальна – "ополчення" брало зброю у військових частинах, росіян на території ніяких не було, люди вирішили "самовизначитися", а їм заборонив "київський режим". Виговорившись із цього приводу, Олександр із видихом робить невтішний висновок – жодної свободи слова в Україні немає, адже жителям Донбасу не дали можливості відокремитися.

Після того як Фомич вирішив взяти участь у створенні ДНР, його засудили на п'ять років позбавлення волі. Олександр чеканить статтю, за якою його заарештували – створення військових формувань, які не передбачені Законом України. У 2019 році він вийшов із в'язниці, а за три роки почалася повномасштабна війна. І в голові Фомича причини вторгнення – це цілий окремий світ, де необізнаній людині розібратися досить важко.

Велика війна з Росією

– 2022 рік, 24 лютого, що відбувається?

– Усі бачать по-різному. Я бачу, що одна людина наговорила купу діл, порушила всі закони… Певний президент зараз (Володимир Зеленський – ред.) порушив усе, що було підписано за Конституцією.

– А що він порушив?

– Він сказав – до блоку вступаємо, хоча у Конституції прописана позаблоковість, сказав, що повернем ядерну зброю – це два. Він говорив, що повертатиме ядерну зброю в Україну і вступатиме до блоку НАТО, хоч Кучмою прописано, закони є, це все прописано в Конституції – позаблоковість, нейтральний статус та безядерний статус.

– Припустимо, а до чого тут Росія?

– У цьому випадку Росія була гарантом нашої незалежності, нашої свободи та всього іншого. А коли ми це все порушили...

– Що порушили, незалежність тим, що захотіли в НАТО?

– Ну, тобто, порушили всі підписані папери.

– І Росія, що, прийшла нас захистити сюди?

– Росія вступила, звичайно, в конфронтацію, це ж були порушення проти неї.

– Не можу зрозуміти. Припустимо, ми порушили закони, які ми прописали, а Росія тут до чого?

– То вони гаранти. Вони, Америка та Великобританія. Папери були підписані про те, що ми дотримуємось цих трьох умов і тоді на нас не нападають…

– А ми порушили, і вони мали право напасти?

– Виходить так.

– А ми перед Росією підписували папери?

– Разом із Росією.

– Та ні. Не було такого.

Олександр, очевидно, і сам до кінця не може зрозуміти, про що говорить. Конституція, ядерна зброя, права українців, НАТО, гаранти та Великобританія – все змішалося в його голові в одну заплутану історію. Він навіть не сперечається про те, чи Росія обстрілює міста, але активно стверджує, що Україна "напала на Донбас". Росія стріляє по Києву і Львову, тому що Україна обстрілює Курськ і зовсім неважливо, що ці дві події відбулися у зворотному хронологічному порядку. Якщо щось не збігається з логікою Олександра, він каже універсальну фразу – його там не було, і він не бачив.

– З Маріуполем чому росіяни так вчинили? Вони ж Донбас захищали.

– Ну, не тільки вони. Є відео, де українські танки так само б'ють по домівках. У мене купа знайомих у Маріуполі, які розповідають, як там звірювали "азовці", як стріляли в людей, як перестрілювали колони, щоби люди не їхали від обстрілів.

– Тобто, за логікою ваших знайомих до 24 лютого все було гаразд, а 24 лютого ми вирішили самі обстріляти свої міста, включаючи Маріуполь?

– Не знаю, що там обстрілювали.

– Ну ви ж кажете, що українці стріляли по своїх будинках.

– Це у Маріуполі було.

– А навіщо?

– Бо там була російська армія.

– А що робила російська армія в українському місті?

– Ну, там частково були російські війська, можна так сказати.

– Навіщо?

– Я ж говорю, Україна хотіла напасти на Донецьк. І ось вони ввели свої війська.

– В Маріуполь?

– Так.

– Зрозуміла.

Олександра посадили рік тому. За інформацією слідства, він разом із дружиною передавав інформацію про локацію військових, техніки та ППО у себе в Часовому Яру. У діалозі з нами він, звичайно, все заперечує. "Було кілька фотографій, що знімали з дружиною уламки", – каже Фомич, мабуть, навіть не думаючи про те, наскільки комічно звучать його виправдання. На питання про те, чи хотів би він обміну, Олександр оживає.

Часов Яр після повномасштабного вторгнення РФ (фото: Getty Images)

– А якби була можливість обміну, чи поїхали б?

– Двома руками за.

– Попри те, що Росія на нас напала?

– Ні! У мене там купа знайомих, у мене родичі. Я не бачу нічого в цьому поганого. Я ж говорю.

– Ви їх ворогами не вважаєте?

– Ні, для мене вони брати, а той, хто вважає їх ворогами, нехай вважає. Все колись зміниться однаково.

– Дивіться, за день до нашого приїзду до Запоріжжя ракета потрапила по житловому будинку. Це зробила Росія. Вони брати після цього?

– Ну, у мене батько загинув. Моєму батьку в будинок прилетіло три ракети, його засипало.

– А хто це зробив?

– Не знаю, хто це зробив.

Своєю цю війну він не вважає і каже, що ні з ким не воює. Більше того – дивується, чому його просто не віддадуть Росії.

– Добре, ось ви кажете, що росіяни – брати…

– Ну а що не брати? Ось скажіть скільки ви знаєте країн у світі слов'ян? Ось саме слов'ян? Я знаю три.

– Це не заперечує того, що одні слов'яни напали на нас.

– Вони захищають свої інтереси.

– У нас у країні?

– У нас у країні. А нічого, що ми маємо спільну історію?

– Це не має жодного значення, ми – незалежна держава.

– Ми ніколи не були незалежною державою. Ми постійно залежали чи то від Заходу, чи тої ж від Росії. Як не крути, воно так. Ви подивіться навкруги, коли Україна якийсь завод збудувала? Все, що ми маємо – це спадщина Радянського Союзу.

– І це надає їм право вбивати нас? Тому що ми вирішили увійти до НАТО?

– Тут спірне питання з цією війною, один бачить так, інший бачить так, я ось вам зараз інтерв'ю дам, наговорю купу на себе, приїдуть і довічне буде.

Чому "брати" стріляють по дитячій лікарні в Києві, навіщо скидають КАБи на міста, заради якої мети вбивають мирних – Олександр не знає. Все, що йде врозріз з його логікою, відразу відкидається. Це або неправда, або ми просто неправильно зрозуміли. Для Фомича чи то Росія, чи то Радянський Союз – майже українська колиска, звідки ми всі з'явилися. Якщо відкинути все зайве, у сухому залишку виходить найпосередніший і найбанальніший наратив – Україна, на думку Олександра, просто не має жодних прав.

– Війна має закінчитися примиренням? А хто з ким має помиритися?

– Наші народи мають помиритися. Завжди так стається. Після будь-якої війни є мир. Ну, ми ж німцям пробачили все, що вони зробили з Радянським союзом?

– Так, Німеччина програла і через 20 років вони вибачалися. А росіяни вибачатимуться?

– Звичайно, і ми проситимемо вибачення.

– А ми за що?

– За те, що ми не туди пішли. Буде примирення.

– Ми в них маємо вибачатися за те, що "пішли не туди"?

– Необов'язково. Але щоб примиритися, ми що повинні зробити? З вашого боку, як? Одна сторона має миритися, а інша вороже дивитися?

– Ну, на нас же напали.

– Ну треба ж якось примирятися.

– А вони вибачаться?

– Звичайно.

– А за що, вони ж нас захищають?

– Не знаю, подивимося. Життя покаже.

***

З колонії ми виходимо втомленими. Начальник, усміхаючись, проводжає нас на вихід. "Я ж казав, вам сподобається. Відбита людина".

Подібні до Олександра давно визначили для себе свою сторону і вперто її захищають, навіть коли вона вбиває їхніх батьків та дітей. Причина проста – прийняти реальність важко, доведеться буквально відмовлятися від усього, що з якоїсь причини любиш, розчаровуватись та приймати дуже незручні для себе рішення. Набагато простіше й надалі слідувати своїй логіці. Благо для подібних людей російська пропаганда щодня складає все нові і нові легенди і вони з лишком закривають усі нестикування, що виповзають назовні