Під час моїх візитів до Анголи та ПАР дуже рельєфно відчув одну історичну несправедливість. Симпатія до сучасної Росії заснована здебільшого на памʼяті про позитивний внесок Радянського Союзу в антиколоніальний рух, здобуття незалежності й подальший самостійний розвиток африканських країн. Це результат багатьох років систематичної та наполегливої роботи Росії з привласнення та узурпації цього відчуття вдячності.

Головний парадокс полягає в тому, що радянська допомога країнам Африки була виявом колективних зусиль, в яких був наявний значний внесок України та українців. Українські інженери проектували та будували інфраструктуру в країнах Африки – від доріг і мостів до морських портів та ГЕС. На українській землі, зокрема поблизу Одеси та Сімферополя, тренувалися у радянський час бійці африканських визвольних рухів та організацій, в тому числі МПЛА, АНК, ФРЕЛІМО, СВАПО та інших. В українських вищих навчальних закладах отримували освіту африканські політичні діячі, які згодом стали поколінням, яке будувало свої країни, що скинули ярмо колоніалізму. Українські дипломати в ООН багато років боролися проти апартеїду та мобілізували на цю боротьбу весь світ. Цей список можна довго продовжувати.

Всі ці факти я перелічував під час візитів своїм співрозмовникам, коли мова заходила про вдячність Радянському Союзу, яка чомусь переноситься на вдячність Росії. Мушу сказати, що такі аргументи докорінно міняють їхній погляд на Україну та українців.

В цьому контексті для мене було особливо почесно та важливо відкрити меморіальну табличку Геннадію Йосиповичу Удовенку в «Парку Свободи» в Преторії. Цей меморіал вшановує зокрема всіх людей світу, які допомогли ПАР здобути свободу. Наш легендарний дипломат, один з батьків-засновників української дипломатії, в радянський час був заступником голови Спеціального комітету ООН проти апартеїду та зробив реальний внесок у його ліквідацію. Пишаюся тим, що відтепер на меморіальній стіні разом з його імʼям зʼявився розділ «Україна». Це про повернення справедливості.

Був під час візиту і ще один, не менш особливий момент. Як ви вже знаєте, я активно використовую архівні документи в дипломатичній роботі. Під кожен візит іноземців до Києва ми підбираємо спеціальні виставки з архівів, які демонструють столітні звʼязки між нашими людьми та країнами. Тепер ми розповсюдили цю практику і на власні іноземні візити.

У нашу подорож до Анголи я взяв особливу підбірку документів. Справа в тому, що ангольський міністр закордонних справ Тете Антоніу колись давно навчався… в Інституті міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка. Ми знайшли в архівах ІМВ його особову справу, оцінки, фотографії та інші артефакти.

Чесно, неможливо передати словами емоції, які були на обличчі мого ангольського колеги, коли він відкрив цю теку. Це були справжні позитивні емоції. Міністр Антоніу наприкінці візиту навіть приїхав особисто мене проводжати. Ті, хто розбирається в нюансах дипломатичного протоколу, зрозуміє, який це особливий жест поваги. Та й зараз ми з ним на постійному звʼязку та підтримуємо дружні відносини.

Один особливий документ я передав колегам і в Південній Африці. Ми знайшли в українському архіві унікальний лист одного з легендарних південноафриканських борців за свободу, заступника президента АНК Олівера Тамбо. В україномовній версії документу, що датований березнем 1963 р., міститься подяка Тамбо на адресу уряду УРСР та українського народу за підтримку в ООН поневолених народів ПАР в їхньому спротиві апартеїду. Також в листі міститься заклик до українських дипломатів в подальшому сприяти боротьбі африканців за справедливість та права людини. Я показав копію цього листа на нашій спільній пресконференції з південноафриканським колегою Рональдом Ламолою та передав його МЗС ПАР.

Це лише три з багатьох прикладів, як ми можемо повертати історичну справедливість в країнах Африки. Це дуже важлива робота, бо на ґрунті взаєморозуміння та взаємоповаги відкриваються зовсім інші перспективи співпраці. Ми обовʼязково продовжимо цю важливу роботу.

Росія – це країна-крадій. Вона краде у людей майбутнє, краде теперішнє, і краде минуле. Мабуть, саме в крадіжці минулого росіяни найбільш майстерні. Маємо це усвідомити та працювати ще наполегливіше, ще системніше заради того, щоб протистояти політиці держави-крадія. На нашому боці правда та історичні факти. А отже наше завдання – деконструювати російські міфи в свідомості іноземців. Це складно, це не відбувається за один день. Але вода камінь точить. Крок за кроком, спільними зусиллями та довгостроковою роботою ми досягнемо результату.