Не тільки НАТО: як Україні уникнути повторення війни?
glavcom.ua
Sun, 13 Oct 2024 15:00:00 +0300
Трохи раціоналізації запеклої дискусії.
Бо тема «як зробити так, щоб точно не було великої війни 2.0» перетворилася на поле спекулятивного не-конструктивного срачу і політичних маніпуляцій.
Хоча навіть ця ще не закінчилася.
Чим постійно і активно користується ворог, а також його свідомі чи несвідомі союзники.
Бо коли йде війна і у нас, і у росіян стоїть одна задача: максимально деморалізувати і зневірити свого опонента.
Зараз битва крутиться навколо теми «запрошення в НАТО».
Але це не вся відповідь на питання.
Це взагалі не обовʼязкого відповідь на питання.
Тож варто все ж проговорити доволі очевидні речі.
Національні сили – це основа безпеки (ваш капітан очевидність).
Чим далі тим я більше переконуюсь, що якби на 2022 Україна мала умовні 200-300 літаків з боєкомплектом до них, ніякої війни не сталося б.
Літаки – це лише частина відповіді.
Саме тому росіяни зараз так бісяться коли Україна отримує перші західні літаки попередніх поколінь.
Бо кожен літак, кожна система ППО, кожне нове виробництво снарядів – це про те, що вони не зможуть повторити.
Як мінімум – піти далі точки зупинки війни.
Бо створення реальної системи стримування зробить повторну агресію надто ризикованою для противника.
Це, власне, вже зараз відбувається.
Оці всі заплановані постачання літаків і іншої зброї – вони про довготривалу безпеку.
Замовлення зброї на 2025-2026-2027 рік – це і є інвестиції у неповторення агресії.
Найкращі інвестиції.
Незалежно від долі питання по НАТО.
Тому відповідь на питання, якщо воно буде так стояти «Літаки чи НАТО?» обрати варто літаки.
І багато боєкомплекту до них.
Скільки там нам зараз наобіцяли літаки у найближчі 5 років? Біля 100? Працюємо над тим, щоб було втричі більше.
А краще в пʼять разів.
Якщо казати про дипломатичний напрямок, то оборонні угоди з зобовʼязанням постачати нам зброю – це теж дарма недооцінений інструмент.
Я розумію, що є велика політична і емоційна спокуса щоразу як папуга горланити «Будапешт! Будапешт!», але давайте будемо чесними хоча б з собою.
Ми самі у період між 1994 і 2014, і навіть після 2014 не те щоб дуже багато працювали над тим, щоб трансформувати ті документи у якісь адекватні гарантії чи двосторонні угоди.
Підписання довгострокових двосторонніх оборонних угод з країнами, які мають сильний оборонний потенціал створює додатковий захисний контур.
Посилення стратегічних відносин із Польщею, Туреччиною, державами Балтії також може знизити ризики повторення війни.
Сюди ж додається формуванням інших регіональних ініціатив колективної безпеки.
Потенційним майданчиком для такого альянсу можуть стати країни Чорноморського регіону (Молдова, Румунія, Болгарія), які мають спільні інтереси у стримуванні Росії.
Інтеграція до ЄС це теж не лише економіка, але й безпека.
ЄС може забезпечити не тільки економічні переваги, але й посилення безпеки.
Повноцінна інтеграція дозволить залучати нові технології, розвивати економіку та модернізувати інституції.
Сюди треба додати і внутрішню стійкість: і економічну, і інформаційну, і політичну.
Але про це треба багато писати окремо.
Проте важливо проговорити це: сильна економіка є важливим фактором для стримування агресора; власна промисловість – це єдина гарантія того, що в тебе буде все необхідне під час війни; всі ці історії «якщо війна, всю складну техніку купимо за кордоном» не працюють.
Загалом, Україна повинна розглядати свою безпеку у ширшому контексті ніж вступ до НАТО.
Контексті, який зберігає нам вікно можливостей для розвитку.
Фундамент довгострокової безпеки закладається вже зараз і буде розширюватися після війни.
У нас просто немає іншого вибору, якщо ми хочемо жити у своїй країні.
Ну і так.
Треба все ж припиняти слухати людей, які хочуть переконати українців чи підвести нас до думки, що ми «приречені».
І що треба здати країну шляхом втечі чи капітуляції.
По-перше, це брехня, бо ситуація лишається невизначеною, але робочою.
По-друге, ці люди – вороги.
Слухати ворогів доволі тупо.
Мабуть треба окремо пояснити про НАТО.
НАТО – це круто.
І туди треба рухатися.
Але як в найближчі роки туди реально добігти і як переконати проголосувати за вступ України боязкі уряди – я не знаю.
І поки не виглядає так, що це реалістична перспектива.
Бажати, звісно, треба максимуму.
В тому числі краху путінського режиму і адекватних сусідів там, де зараз Росія і Білорусь.
Але промальовувати параметри безпеки необхідно зараз.
І незалежно від того, наскільки перспектива НАТО чи «краху Росії» буде реальною.
Тому літачки, літачки і ще раз літачки разом з ракетами і інфраструктурою.
Останні новини
більше новин