10 червня виповнюється 73 роки одному з найтиражніших українських письменників Василеві Шкляру, за романом якого знятий фільм «Чорний ворон» про національно-визвольну боротьбу часів Холодного Яру. У часи Януковича Шкляр був єдиним, хто на знак протесту відмовився від присудження йому Шевченківської премії.

Ми познайомились на рок-концерті. Ну, а де ще можна, скажіть, будь ласка, познайомитись з живим, навіть дуже живим класиком української літератури? Хіба на мітингу, або на поминках, або на якийсь нудних заходах, які ще гірше, ніж поминки. Мене шокувала якась абсолютно свята простота. Ніби це не метр, ніби не моральний авторитет, ніби не чоловік старше мого батька, а такий самий сільський хуліган, як і я, що вміє веселитися. Після третього віскі у клубі «Centrum» на концерті Kozak System зрозумів, що ми знайомі з паном Васильком все життя, просто раніше нас про це не повідомляли. Творчих людей, знаєте, легко обдурити, бо вони завжди дуже діти.

Правда, йому козаки присвятили пісню зі сцени (здається, «Я ворота закриваю...»), а мені – ще ні. Ще не заслужив. А він вже заслужив на все. Домовились зустрітись наступного дня о 14, але Шкляр не з’явився. А я і не образився. Нормальні люди, щоб бачити більше, мають жити поза простором і часом. Кажуть, Джохар Дудаєв казав, що на зустріч треба приходить або на день раніше, або на день пізніше – тоді точно залишишся живим.

У Василя Миколайовича, до речі, є текст про Чечню – «Самотній вовк» (раніше роман виходив під назвою «Елементал»). Страшенно недооцінена книга, відверто кажучи. Цінують за інші, але за це теж вартує. А я оцінив, що надвечір він таки віддзвонився. Б***ь, голова болить, каже класик, тиск, мабуть, та і вік уже тойво. Знаєш, що? Приїжджай якось у гості, Валентина юшку зварить, а ти віскі з собою візьми. Ех, знали б ви, як божественно готує пані Валентина! – певно, вона теж дуже любить читати книги Василя Шкляра.

Дзвонить якось. Таке трапилось, промовля тривожно... Я аж перелякався. Що сталось, питаю. Та розумієш: треба котика десь прилаштувати. Тільки, щоб його гарно гляділи, смачно годували, вчасно купали і головне дуже любили – ласку любить, засранець, я б собі лишив, але наша Зайка щось його не толерує (так, уявіть собі, Шкляреву кицю звати Зайка; чому так, одного разу, питаю, Зайка ж це якась ватніца ймовірно, класик подумав і відповідає тоном Будди Шак’ямуні: ну так воно якось так; на що присутній під час цієї розмови його старший брат пан Петро – вже спочив, на жаль, шкода, добрий був чоловік і козак правильний – додає: як би у Василя у хаті жив заєць – його б звали Котик).

І що я з ним маю робить, з тим котом, питаю, у мене ж собака. Ти вже пообіцяв допомогти, то мусиш щось придумати. Приїжджаю наступного дня, а кіт десь загубився. Ловили гуртом по ділянці. Господар, все ж, пан Василь – він зловив. Але – ні. Господар – Кіт. У процесі порвав письменницьку куртку своїми пазюриськами. Нема нічого дивного, що Зайка його так зневажає. І от нарешті помістили це чудо у переноску, вручили мені корму на дорогу, я привіз кота додому, випустив, звісно, насипав їжі і налив водички.

Кілька зустрічей, ввечері вдома, вранці маю їхати у Рівне, вже спізнююсь, але досі не виїхав, бо це нещастя кудись зникло, ніби розчинившись у повітрі. У деяких романах Шкляра, знаєте, є легкий наліт містики. Але куди, курва, міг пропасти кіт у зачиненій квартирі?!.. Знайшовся години через три – сховався за великою картиною, що стояла на підлозі. Мабуть, любить мистецтво. Певно, тому і саме до Василя прибився. Живе тепер у сусідки моєї бабусі пані Наталки, до чорта балуваний і зневажає увесь світ навколо. Дивиться на людей, як на гівно. Втім, для котів це типова поведінка. Назвали Чучупак – у честь холодноярського отамана.

Нині в українців нарешті з’явилась мода знати свою історію, а коли Шкляр писав про Холодний Яр» свій «Чорний ворон/ Залишенець» – це ще досі була для мас трохи екзотика. Мудрий український народ тоді проголосував за «письменника» Януковича, який писав слово «професор» з двома Ф і не пам’ятав, як називається «написана» ним книга, пропонував «уквікнути Україну» і призначив міністром освіти і науки кучмівську мумію Табачника. Якимось дивом Шклярева книга мала колосальний успіх – і їй вирішили дати Шевченківську премію. Тут відволічусь, бо це важливо. Шкляр і сам дуже схожий на Шевченка. Черкащина, кручі, Дніпро, шаблі, козацький драйв, нонконформізм, любов до рідного слова, вуса, ностальгія сплетена з вірою у майбутнє... Ну, як і всі питомі українці.

Десь минулого року телефоную шановному другу Василеві Миколайовичу з іншого питання, а він розповідає дивовижну історію. І справді не треба нічого вигадувати – просто спостерігати за людьми. Поїхав Шкляр стригтися до Обухова. Навіть такі аліганцькі вуса як у нього потребують ретельної уваги. Підходить до нього хлопчик. Років певно восьми. І каже: – Ви ж Тарас Шевченко? Шкляр так не хотів розчарувати маленького українця, що спершу розгубився, а потім каже:  – Так, козаче.

Рости здоровий і шануй батьків: А хлопчик питає: – А коли ж Ви вже напишете нові вірші?... Які політичні дебати можуть зрівнятися з цим діалогом? Та ніякі, звісно. Напишемо, козаче, ще багато нових віршів. Бо Шевченко живе у кожному з нас. (А ще – всі ми трішки Шкляр і дуже Вінграновський). І от мають дати пану Василю Шевченківську премію, а він каже: та ну вас н***й, відмовляюсь від усіх нагород, допоки освітою у державі відає мерзенний українофоб Табачнік.

А що люди?!.. А не такі й дурні у нас люди, як виявилось (точніше, люби Боже правду, краща їх частина) – стихійно зібралась народна, воістину народна ініціатива – самотужки зібрати кошти і вручити Шкляреві Народну Шевченківську премію у Холодному Ярі. Дивовижна самоорганізація, яку без перебільшення можна назвати Інтелектуальним майданом. Мама Революції гідності і бабуся унікального волонтерського руху, що нині є в Україні – і такого нема більш ніде.

Коли на початку XX століття царська охранка допитувала так званих терористів – тих, хто боровся з режимом, ризикуючи життям, здоров’ям і свободою, що спонукало їх до революційної діяльності, найчастішою (про це свідчить обер-прокурор Побєдоносцев) була відповідь: «Кобзар» Тараса Шевченка. Коли я спитав товариша, від якого аж ніяк того не чекав – нині це маститий Герой війни з купою нагород, між іншим, з легендарної 93-ї бригади, яка має ім’я, задумайтесь!, «Холодний Яр» – що спонукало його ще у 2014 році піти на фронт, він відповів: книга Шкляра «Чорний ворон», а у 2022 році – більшою мірою знятий за нею фільм. Фільм і справді крутий. Це, можливо, найкраще за всю історію сучасного українського кінематографа. Принаймні мені так здається. І пропаганда правильних українських цінностей тут наразі ні до чого, я не про те (хоча це важливо).

Робота Тараса Ткаченка за легендарною вже книгою – це кіно надзвичайно високої якості. Давайте чесно: у нас за ці роки з’явилось не мало патріотичних фільмів з дуже державницькими посилами. Однак, вибачте, декотрі з них, відверто кажучи, з кінематографічної точки зору – убогі і такі, що соромно показувати іноземцям. Звісно, краще так, ніж ніяк. Але, відколи з’явився «Чорний ворон» – нарешті випустили те, чим можна гордитись. Знаю, скільки Василь Миколайович намучився з виробництвом цього проєкту. Роками йому обіцяли кошти на фільм, але їх так і не було. То нарешті процес почався, але спершу ним займалась не зовсім притомна знімальна група, яка ігнорувала думку автора.

Проте, зрештою, знімальну групу змінили, Шкляр зміг повноцінно втручатися у процес і сам начитав закадровий текст своїм мольфарським голосом. І от це вистраждане-вимолене дитя народилося. І вродилося таким козаком, що не можна надивитися. Кіно – я так розумію, з благословіння Василя – не зовсім відповідає роману. Відтак ще цікавіше.

Сюжет не менш захоплює. Вірний вибір акторів, їхня бездоганна гра. Тарас Цимбалюк, Шкляревий похресник – сам Чорний Ворон. Павло Москаль – Вовкулак (як звучить! мóскаль-вовкулак, що зробиш, як в людини таке прізвище). Андрій Мостренко і Олексій Тритенко – чекісти. Наталка Сумська просто, як то ніби вона сама, зіграла ворожку Явдоху. «Не було у нас ще такого гайдамаки» – китайця Ході, якого розкішно зіграв Азізбек Абдурашидов. Сергія Бабкіна у ролі відлюдника Варфоломія спершу важко впізнати, але грає круто. Та і образ сам по собі сильний.

Адже якраз архімандрит Мельхіседек (з показаного у фільмі Мотронинського монастиря) закликав до повстання під час Коліївщини. Бездоганна робота операторів, художників, гримерів, світловиків – круто абсолютно все. У музиці Мілоша Єліча кожен акорд підібраний драматично до подій фільм, а у кінці в його ж обробці «Веселі, брате, часи, настали» Слави Вакарчука. Якщо ви досі це не бачили – то ви, даруйте, у принципі мало що бачили. Можна ще багато сказати. Але давайте залишимо щось на потім. А зараз просто привітаємо. З днем народження, Батьку-Отамане українського слова!