Важко писати епітафію на себе. Бо ми з Дмитром завжди були одним цілим і насправді одним цілим залишилися, навіть попри смерть.

Він поклав своє життя за цю націю, за цих людей, за цю культуру. Ми могли би спокійно жити, заробляти грубі гроші в іншому бізнесі та надувати щоки на публічних заходах. А замість цього витрачали сотні тисяч доларів на книжки, вкладалися у розвиток ринку та його інформаційне забезпечення.

І для цього постійно вигадували божевільні інфоприводи – від конкурсу Золотий Бабай і автопробігу на День книжки до купання письменників в ополонці – тільки щоб про українську книжку згадали телевізор та газети.

Тоді це, звісно, не окупалося, зате тепер ринок таки завівся. І боротьба за заборону ввезення російських книжок теж була нашою роботою, на жаль, виявилося, що потрібна була війна, щоб держава нарешті зробила це, але в результаті видавці стали реально заробляти гроші на українських книжках, а двадцять років тому вони ледь жевріли.

Ми вкладали серце і гроші у масові жанри, яких українською не існувало – в тому числі дамські романи, трілери та фантастику. І поява одразу кількох серій створювала враження, що тут є успіх (хоча насправді до успіху було ще дуже далеко), а колеги починали й собі видавати масові жанри.

Ми захищали бібліотеки та книгарні від знищення, ми писали публіцистику про культуру і мову – наприклад, знаменитий Закон Братів Капранових, який встановив зв'язок між кільістю бібліотек та кількістю голосів за Януковича.

Ми захищали культуру від політиків, організовуючи акцію Україна – зона культурного лиха і змусили політиків відступити. Приз Золотий намордник, який ми вигадали, змінив ставлення до українців в іноземних посольствах – там припинилося хамство і зневага.

Ми досліджували питання державної мови – чому вона має бути одна, навіщо вона потрібна і яку роль грає у державі, сьогодні це очевидно – на жаль, наші теорії знов-таки підтвердилися війною.

Ми запустили процес самонавчання авторів на сайті Гоголівська @кадемія, і він виховав ціле покоління українських письменників.

Ми багато років видавали газету «Друг читача» – просто щоб було де читати рецензії на книжки. Ми робили «Роман-газету» з українськими творами і продавали через кіоски з пресою. Один час ми навіть супроводжували видання журналу «Сучасність».

Ми вкладалися у книжкову дистрибуцію, відкривали регіональні склади. Спитайте хоч кого – двадцять років тому на Петрівці існувало лише 2 (прописом – ДВІ) ятки з українськими книжками, і одна з них була нашою.

Ми палили рукописи під Кабміном, коли на книжку ввели ПДВ – не тому, що любимо вогонь, а тому, що треба було прорватися в телевізор, контрольований владою, і нам це вдалося. ПДВ скасували.

Ми бігали по телеефірах кілька разів на тиждень, бо вважали, що письменник має бути активним учасником інформаційного процесу, бажаним гостем телешоу, і в титрах завжди вказували: письменник, щоб редактори знали – письменники є добрими спікерами. За це нас незлюбили колеги, але ми знали: щоб тебе почали чути, твоя парсуна має бути в телевізорі.

Ми перетворювали літературу в шоу – НЕП, Ніч Еротичної Поезії, ВІП, Вечір Іронічної Поезії, Кобзарськи слем, Клуб Бойових Митців.

Літературна сцена на Країні Мрій, яку ми вигадали, задала формат для всіх фестивалів – на них усіх відтоді були літсцени.

Ми штовхали поезію в театр і проект «Територія жінки» з віршів сучасних поетів збирав аншлагі та викликав безперервні овації людей, далеких від літератури.

Ми музикували добру українську поезію, створили навіть стиль кобза-реп – для того, щоб вона дійшла до більшої аудиторії.

Ми проїхали всю Україну власною машиною, провели кілька сотень зустрічей у райцентрах – люди досі пам'ятають і досі вдячні.

Ми несли книжки на вулицю – і з зеленого Запорожця, і з причепів-книгарень, що викликало судоми в організаторів Львівського форуму та київської влади.

Ми створювали концептуальні книжки – такі як «Мальована історія Незалежності України», «Веселих свят», «Історія Європи. Український погляд», які мали стати своєрідними самовчителями українськості для українців. Ми видавали дитячі книжки для читання під партою та для тих, хто не любить читати. Бандера і Я, Шевченко і Я, Мазепа і Я – так ми міняли ставлення дітей до наших героїв.

Ми організовували шоу-програми виставок Медвін, щоб на них ходило більше людей.

Так, це не приносило прибутку, більше за те – вимагало грошей від нас, які ми мали заробляти паралельно, але ми це робили, щоб розігріти ринок, бо знали: якщо ринок запуститься, ми на ньому не загубимося.

Зараз ринок запустився. Але серце на витримало, і це не образ, а жорстока реальність. Тому я й пишу про все це у минулому часі. Бо більше цього не буде. Бо мене наполовину не стало.

І я пишу цю епітафію на себе – рідкісний жанр. Нікому не бажаю такого досвіду.

Україна втратила досвідченого і креативного бійця інформаційної війни, який сам на себе донатив, сам організував людей, сам керувати операціями.

Половина від мене вже не зможе так. Доведеться більше зосередитися на писанні книжок та сценаріїв. Письменник Брати Капранови продовжить творити. Звісно, якщо Бог дасть, а Бог, як ми бачимо, жорстокий.