«Хатят лі русскіє вайни». З таким рефреном звучала давно радянська пісня. Зміст якої полягав у тому, щоби переконати – «не хочуть». Хоча совок був агресивною державою, яка тільки те і робила, що ввязувалася у різні війни (від Корейської до Афганської).

«Це – війна Путіна» – стверджує вдова російського опозиціонера про нинішню війну в Україні. А українці, які це заперечують, нібито «помиляються».

Про що говорять факти?

Починаючи з розпаду СРСР Московія так чи інакше вела війни:

• у Чечні (дві кампанії протягом 1990-х та 2000-х років);
• у Молдові (створення проксі-держава «ПМР»);
• в Грузії (дві кампанії, у 1990-х створення проксі-держав у Абхазії та регіоні Цхінвалі, у 2008-му – прямий напад);
• включеність на боці Сербії у дві війни на території колишньої Югославії (Боснійська та Косовська);
• включеність у вірмено-азербайджанську війну;
• війна в Сирії на боці режима Асада;
• участь у африканських військових конфліктах;
• 10 років війни в Україні.

Отже, за останні понад три десятиліття РФ фактично постійно десь з кимось воювала або як видима сторона, або через своїх проксі. І російське суспільство в цілому це дозволяло.

Більше того – воно цього прагнуло. Воно прийняло Путіна саме як «сильну руку», як того, хто обіцяє «мочіть». Як німецьке суспільство прийняло Гітлера, а італійське – Муссоліні.

Імперський мілітаризм всі ці роки «нової Росії» залишався з нею. Війна проти України (а фактично – глобальна війна альянсу диктатур проти альянсу демократій) – не примха одного маразматика, як хотілося би думати деяким російським опозиціонерам, а примха більшості їхнього народу, на низьких страстях якого Кремль успішно грає весь цей час.

Тому лише деімперіалізація РФ, перезаснування самої сутності цієї країни, а не лише зміна обличчя в Кремлі – шлях до більш стабільного світу.

Українці це бачать і розуміють. І це не їхня помилка, як вважає вдова – це те усвідомлення реальності, за яке наш народ заплатив страшну ціну.