Модель кремлівської «суверенної демократії» передбачає, що мешканці Росії мають право декілька разів за життя обирати Путіна, ряжених кандидатів у Думу (перелік яких затверджений у Кремлі), ручні і безправні регіональні Законодатєльниє Собранія та муніципальних депутатів.

Місцеве самоврядування (основа демократії у розвинених країнах) жорстко централізоване і знаходиться в адміністративній вертикалі як структурний підрозділ місцевих виконавчих гауляйтерів, спущених з Кремля.

Прямі вибори очільників федеральних адміністративно територіальних одиниць скасовані майже двадцять років тому. Як привід використали теракт у Беслані восени 2004 року. Прямі вибори мерів федеральних центрів лишилися у чотирьох містах. І їх час пораховано.

Парад демократії з конкурентними виборами до парламенту, прямими виборами очільників регіонів та мерів регіональних столиць залишився у минулому. Участь і вплив на місцеве самоврядування мешканців зведений практично до нуля. Намагання подобатися і діяти в інтересах місцевих мешканців у представників регіональної влади жодного. Вони лише гвинтик у жорсткій централізованій вертикалі влади, завдання яких дисципліновано «віднімати» і «ділити».

А все починалося зовсім по іншому. На початку 90-х у Російській федерації глав регіонів обирали прямими виборами. Вони були впливовими гравцями у країні і нерідко кидали виклик центру, жорстко обстоюючи свої інтереси. На противагу «зарвавшимся» губернаторам і главам федеральних утворень, центральна влада підтримувала обраних прямими виборами мерів, породжуючи дуалізм влади і природне протистояння двох центрів влади: регіонального і муніципального.

Коли до влади прийшов Путін, він почав будувати жорстку виконавчу вертикаль, нехтуючи конституційним федеративним статусом країни. Відтак з початку 2005 року з прямими виборами очільників суб’єктів федерації було покінчено, цинічно скориставшись, як приводом, терактом у Беслані.

Тепер місце губернатора чи очільника федерального утворення займав безликий піджак, а очільниками федеральних столиць залишалися загальнообрані мери, легітимність яких в очах суспільства, а отже популярність і вплив, досить часто затьмарювали губернатора. Попри шалене задіяння адмінресурсу і силового тиску, фальсифікацій виборчих результатів, до влади у містах проривалися опозиційні політики, які громили на виборах кремлівських призначенців. Станом на 2003 рік у 75 столицях суб’єктів Федерації проводилися прямі загальні вибори мерів.

Щоб з цим боротися і довести, що муніципальна влада формується не знизу прямими виборами місцевих мешканців, а виключно за побажанням кремлівського царька, у 2003 році Путін затіяв реформу місцевого самоврядування, метою якої було поставити муніципальну владу у залежність від своїх регіональних призначенців; залежність бюджетну, але ще більше право губернаторів добиватися відставки неугодних мерів. Щоправда, на тому етапі руками муніципальних депутатів.

Та найголовніше: вводився новий принцип формування міських органів місцевого самоврядування. Путін розділив представницькі та виконавчо-розпорядчі функції.

Тепер мер, який міг бути обраний прямими виборами або з числа депутатів, фактично ставав спікером муніципального парламенту. Реальна влада передавалася найманому працівнику, так званому сіті-менеджеру, який призначався депутатами за результатами конкурсу. А бажаючих порулити фінансами та іншими ресурсами міста обирала комісія, на дві третини сформована муніципалітетом, а третину представляв регіональний парламент. Таким чином була сформована так звана структура слабких мерів, вплив яких було суттєво урізано. Новий дуалізм влади в містах, обраного (прямо чи опосередковано) слабкого мера, який користувався підтримкою містян, але не мав реальних повноважень, і призначеного чиновника, невідомого загалу, який автоматично ставав ланкою у жорсткій виконавчій вертикалі владі.

Реформа у зв’язку із різними термінами закінчення повноважень регіональних і муніципальних парламентів та мерів затягнулася майже на 10 років, але тенденція була очевидна – на 2013 рік прямі вибори мерів регіональних столиць залишилися лише у 32 регіонах, у більшості регіонів прямі вибори відмінили, містами почали рулити призначені сіті-менеджери. При чому погром місцевого самоврядування почався з європейської частини Росії.

Першими права обирати очільників столиць федеральних центрів позбавили Рязань (2004), Псков (2005), Бєлгород (2006), Курськ (2007). Кожного разу підставою відміни прямих виборів мера було обрання громадою на посаду мера опозиційного кандидата. Так, приміром, сталося у Рязані, де щойно призначений губернатором генерал Георгій Шпак позбувся свого нещодавнього конкурента на виборах комуніста Павла Маматова, просто не давши останньому переобратися на посаду мера, скасувавши прямі вибори. У Смоленську прямі вибори мера скасували у 2010 році, після того як на виборах переміг самовисуванець Едуард Качановський. Того ж року подібне трапилося із Мурманськом, в якому несподівано кандидата від влади переміг самовисуванець Сєргєй Субботін.

Путін вперто, з порушенням Конституції і федеративних засад, будував високоцентралізовану ієрархічну конструкцію, яка контролювала і розподіляла фінансові потоки з федерального рівня на регіональний, а звідти – на муніципальний. Очевидно «випадковим пасажирам» не стало місця біля цієї корупційної кормушки.

Станом на 2015 рік прямі вибори мера зберігалися вже усього лиш у 19 регіональних столицях. Та Путіну і це було більмом в очах і він затіяв нову «муніципальну реформу», мета якої була дуже проста, позбавити місцевих мешканців права обирати мера свого міста.

Тепер скасовувалася система двовладдя і слабкого мера. Владні повноваження концентрувалися в одних руках, але тепер «сильного мера» призначали через конкурс, а у конкурсній комісії губернаторська квота складала вже половину і мала преференцію очолювати комісію і право вирішального голосу. Тепер будь-який неугодний претендент не мав жодних шансів пройти сито конкурсної комісії, навіть за наявності нелояльної до губернатора міської ради.

З того часу відміна виборів мерів не лише столиць федеральних утворень, але й звичайних міст та містечок стала пошестю. Суб’єкти федерації з гордістю рапортували, що з прямими виборами покінчено. При чому перехід на нову систему призначень мерів відбувався без врахування позиції міст, ці норми просто імперативно закріплювалися у регіональному законодавстві. До 2000-х років це робили руками самих муніципалітетів і тоді губернаторам доводилося переконувати, вмовляти і домовлятися з місцевими депутатами. Тепер переконувати немає потреби, в жорсткій системі вибудованої ієрархії муніципалітети – це підлеглі, яких не переконують, а імперативно вимагають виконувати вказівки.

Погром місцевого самоврядування і прямої виборності мерів не припинився, а лиш посилився під час російської агресії в Україні.

У грудні 2023 Законодатєльноє Собраніє Новосібірської області ухвалило закон про відміну виборів мера у Новосибірську та місті науковців – Кольцово. Новосібірськ був одним із останніх міст мільйонників, де мера обирали, а не призначали. Тепер із 12 міст мільйонників вибори мерів лишили лише у Москві і Пєтєрбурзі. А причиною стало те, що у 2019 році у місті вдруге поспіль програв кандидат від влади, а перемогу отримав комуніст Анатолій Локоть. Ба більше, друге місце зайняв голова місцевого штабу Навального підприємець Сєргєй Бойко. Тому з ініціативи губернатора парад демократії вирішили прикрутити. У грудні 2022 року подібним чином вчинили і у Томську.

А 28 березня 2024 року Народний Хурал Бурятії за ініціативи глави республіки Алєксєя Цидєнова відмінив прямі вибори мера Улан-Уде, які мали відбутися в вересні цього ж року і на проведення яких вже були виділені кошти з бюджету. Очевидно, причиною відміни прямих виборів було розуміння, що провладний кандидат, якого протягнули минулого разу, тепер перемогти не має шансів від слова зовсім. А приводом відміни назвали «необхідність економії коштів» та «непросту ситуацію у Росії». Звісно, як же ж і тут не обійшлося без «зловорожих піндосів і укронацистів».

Тепер на всю расєюшку, окрім Москви і Пєтєрбурга, реліктове право обирати мерів залишилося аж у чотирьох федеральних містах: Якутську, Хабаровську, Анадирі та Абакані. Розправившись із місцевим самоврядуванням у Сибірському федеральному окрузі (де воно протрималося найдовше), влада приступить до ліквідації острівців самоврядування на Далекому Сході.

У результаті призначені зверху мери не мають жодних стимулів працювати в інтересах містян. Тепер управління містом – це внутріелітний договорнячок, де думка місцевих мешканців не важлива взагалі. А мер, якого ніхто не знає, знеособлений персонаж, який приходить нізвідки і «заробивши» швидко (переважно не більше двох років) йде в нікуди.

Тому про жодну стратегію, окрім накрастися і втекти, у розвитку міст не йдеться.

А громада у розумінні творців «суверенної демократії», це не про право обирати, це про обов’язок помирати за «царя» і «отєчєство», ну і звісно обов’язково забрати це право в українців, які вперто і безсоромно й досі обирають міських голів у кожному містечку, від найменшого до найбільшого…