У березні видання The Washington Post опублікувало скандальний матеріал, про те, що у селі Маків на Хмельниччині не залишилося чоловіків призовного віку. Більшість із них, нібито, мобілізували. Інші, мовляв, - втекли за кордон або переховуються. Писали, що значна частина мобілізованих загинули. Gazeta.ua зробила власний репортаж. І тепер ми маємо більше історій звідти.

Маків - це відносно невелике село на Хмельниччині з населенням близько 3 тис. людей. До кордону з Молдовою і Румунією трохи більше 2 годин їзди машиною. Тож чимало місцевих часто виїжджають за кордон на різні сезонні роботи. Пояснюють просто: "Вдома заробити грошей ніде". Людей на вулицях тут, направду, мало. Більшість - літні чоловіки, жінки або діти.

Валентині Осадчій - 57 років, працює прибиральницею у сільському комунальному господарстві. Має трьох синів. Середнього та молодшого мобілізували минулого року. Старший - має інвалідність з дитинства.

Її ми зустріли на подвір'ї маківського ліцею, до якого веде алея, засаджена кущами, обабіч - старий дитсадок і аптека. Навчальний заклад зачинений, у дітей канікули. Учителів теж немає.

Валентина із напарницею старанно шаркають мітлами на подвір'ї. Сухі гілки й папірці скидають у тачку. Обличчя жінок вкриті пилюкою.

- Чоловіків у селі справді залишилось мало. Та й ті воліють на вулицях не показуватись і ховаються вдома, щоби не забрали до війська, - каже Осадча.

Багато маківчан зараз нарікають на місцеву владу. І не через сприяння мобілізації, а тому, що там не змогли знайти нікого з чоловіків для безоплатного викопування могили загиблому односельцеві. Тож у сільраді сказали, що це має робити Валентина. Дарма, що у неї два сини у війську. Олександр після військової підготовки потрапив під Авдіївку, Павло зараз У Хмельницькому, його навчання от-от завершиться.

- Начальник нашого комунального підприємства попросив голову (громади. - Gazeta.ua), щоб дав наших водокатів або двох робочих зі школи, - розповідає Валентина з іронічною посмішкою. - Той відповів: "Маєш Вальку в комуналці, а коло неї ще є. Вперед! Хай ідуть копають".

Щоправда, поміч таки прибула. До роботи стали місцеві пожежники в обов'язки яких подібне не входить.

- Я замітала дорогу тоді, як за нами приїхали хлопці на пожарній. Ми то не копали, бо начальник прислав трактора. Але підкидали й вирівнювали могилу.

Обличчя прибиральниці біліє, дихання збивається. На очах виступають сльози.

- Ладнала могилу загиблому, а у мене два сина воюють! Є у нього совість, що мене посилав? Йому вже дзвонили хлопці з передової і казали: "Як це допустили?", - не стримує ридання жінка.

- Голова правди не хоче. Взʼївся на нас, - говорить Валентина. - У них був виконком, то підняли ж питання про копання цієї могили. Голова сказав, що від своїх слів не відмовляється (мається на увазі його заява про відправлення на копання могили Валентини Осадчої. - Gazeta.ua).

Біля господарчої крамниці жінка у чорній жилетці, продавчиня. На вигляд їй років 45. Представляється Світланою.

- Трошки не так у статті написали (мова про матеріал The Washington Post, що у селі мобілізували майже усіх чоловіків. - Gazeta.ua). Не прямо вже всіх забрали, - каже. - Але ходить військкомат і кругом хлопців виловлюють. Особливо вранці, коли на роботу люди добираються. Але дивіться - он один поїхав, а он - другий. То значить же є чоловіки? Усіх нас цікавить, чому так перебільшили?

- У тебе є ловушка для мишей? - розмову перебиває худорлява жінка. Світлана кидає граблі в сторону та йде відпускати клієнтку.

За кілька хвилин продавчиня повертається на вулицю. Згадує 24 лютого 2022-го, як дату, що безповоротно змінила життя у селі на "до" і "після". Адже саме після початку повномасштабного вторгнення маківчани почали масово виїжджати за кордон на заробітки. На місцевих підприємствах нині брак працівників.

- Раніше мали два санаторії, цукровий завод. Поступово не стало нічого…. Ще і тому люди виїжджають, - продовжує Світлана. - Багато наших служать, воюють. У сільській раді точно скажуть, скільки на фронті. Там на стіні висять портрети загиблих. Чоловіки зараз намагаються з роботи і на роботу перебіжками добиратися. Раніше щодня ТЦК приїжджали. Кого побачили - зразу забирали. З-під дому, з городу чи із дороги.

З початку війни добровольцями на фронт пішло багато маківчан та жителів з інших сіл громади. Однак мотивація у людей поступово згасала, адже в населених пунктах почастішали похорони молодих хлопців. Минулого разу у Макові ховали вояка у березні.

- А перед цим у Слобідці ховали і у Дунаївцях, - веде далі Світлана. - Я б хотіла, щоб якщо воювати, то хай ідуть усі. Починаючи від депутатів, воєнкомів і тоді вже закінчуючи звичайними людьми. Щоб ми вперед, а вони ішли за нами. Ми повинні захищати Батьківщину, але справедливо.

У сільраді прохолодно й тихо. На стіні в коридорі - стенд з фотографіями чоловіків, загиблих на фронті. У кутку під їхніми світлинами - ваза з червоними гвоздиками.

У кабінеті поруч гамірно. На стук спершу ніхто не відповідає, але веселі жіночі голоси враз стихають. Деревʼяні двері відчиняються зі скрипом. Невелика світла кімната заставлена письмовими столами зі стосами паперів і канцелярських приладь. Працівниці сільської ради мовчки переглядаються.

Говорити вони неохочі. Дані про кількість мобілізованих не розголошують, посилаючись на те, що це протизаконно. У розмові з держслужбовцями виникають довгі паузи. Місцевим ніяково, вочевидь, у Макові сталася колотнеча.

- Питайте тих, хто в тій статті говорив, - відказує жінка, що сидить біля дверей.

- Хай розказують, що вони наколотили, - додає колега навпроти. - Це всьо ліцей!

- Ми не знаємо нічого. Воєнний стан зараз, то нащо це все робити?, - говорять жінки майже одночасно.

- Чи на місці голова громади? - питаю.

- Є, - говорить одна із працівниць.

Її миттю зацитькує інша.

- Сьогодні відсутній, - говорить посміхаючись.

До голови Маківської територіальної громади Владислава Галачинського ми додатково телефонували напередодні приїзду в село. Він наголосив, що часу для особистої зустрічі у нього немає через зайнятість.

- Я усім ЗМІ казав одне-єдине. І вам це саме повторю: викладена інформація у статті (The Washington Post. - Gazeta.ua) не відповідає дійсності! Більше я нічого говорити не буду. Ми не роздували цю ситуацію, - заявив Галачинський.

За ліцеєм на дитмайданчику гуляють підлітки. Мовчки лускають насіння й дивляться в телефони. 15-річна Ангеліна розповідає, що в Макові зараз стало дуже нудно. Бо молодь боїться виходити на вулицю. Чоловіки за 20 - переважно сидять вдома.

- У нас батько воює. Спершу допомагав у теробороні, а зараз вже на Херсонщині, - каже дівчина. - Найважче відпускати його після того, як приїжджає у відпустку. У ці дні здається, що все, як раніше і що він завжди буде з нами. Взагалі це несправедливо, що одні воюють, а інші - ховаються, чи втекли за кордон.

Загиблих на війні місцеві ховають на цвинтарі, що на сільській околиці. По обидва боки дороги, що веде до місця поховань доглянуті двори. Вирує мирне життя. Люди метушаться на городах, у садках, біля вуликів, десь далеко - реве трактор, чути як у когось дзижчить болгарка. У повітрі стоїть запах по-весняному теплої розораної землі та первоцвітів.

Могили загиблих видно здалеку - над ними майорять прапори. Поховання прибрані. На одному з них лежить мандаринка, стоїть миска з кашею, відкрита пляшка горілки і склянка. Із цвинтаря добре видно сільські хати, сотки ще не засаджених городів та високі дерева, які ось-ось зацвітуть.

На зворотній дорозі зустрічаю першого за відрядження чоловіка призовного віку. 28-річний Іван гуляє з донькою. Він працює рятувальником у ДСНС. Переконує: "Мобілізації не боюся. Якщо буде треба - піду на війну".

- Якби деяких знайомих (які не хочуть мобілізуватися. - Gazeta.ua) закинули на рік-два без ротації на передову, то я б подивився, що вони говорили, - каже Іван. - У мене є друзі, які воюють і вже давно не бували вдома. З Макова мало насправді людей на фронті. Мене тут жодного разу з військкомату ніхто не зупиняв. Хоча колегу пʼять разів перевіряли.

Із села на війну мобілізували не більше 100 чоловіків, переконує рятувальник. А особисто серед його знайомих більшість - не воюють. Хтось має бронь, а хтось - за кордоном.

- Просто вийдіть до цілодобового магазину в Шатаві (село, яке входить до Маківської громади. - Gazeta.ua) й побачите - скільки там чоловіків ходить! Якби військкомат зробив облаву, то багатьох би забрали. У тещі в селі, знаю, були облави. Бусами заїжджали з ТЦК. Їх там побили навіть, - каже чоловік. - Проблему ж у Макові роздули. Загалом, щоб мобілізувати людей - усе має бути найперше жорстко на законодавчому рівні. Виходу ж немає: або ми виграємо війну, або росіяни нас поневолять і ще змусять воювати проти Європи. Ніхто не хоче на війну, але хтось же мусить.

За кілька годин у Макові зустрічаю ще кількох чоловіків призовного віку. Один з них у потертих широких штанях обрізає дерева за сірими ворітьми з-за яких видно стареньку хатину з пластиковими вікнами.

28-річний Валерій неохоче вітається та стисло розповідає про себе: родини не маю, працював перевізником за кордоном, де заробляв по 50 євро за зміну. У Маків повернувся за кілька днів до повномасштабного вторгнення і вже не зміг виїхати назад.

Нині Валерій безробітний. Влаштовуватися на роботу не хоче через страх іти в ТЦК. А без документів з військкомату - офіційно не оформлюють, - пояснює.

- Зараз допомагаю сусідам - там щось зроблю, там піднесу. Якусь копійку і маю. Багато наших хлопців вже на фронті. Мені ще повістку не давали. Якщо ж зупинять і вручать, то пручатись не буду, - каже Валерій, гладячи рукою старенького ротвейлера. - Але сам іти не хочу. Навіть зброю не тримав ніколи у руках, то чим я там допоможу? Усі зі Сходу приїхали на Захід (має на увазі внутрішніх переселенців. - Gazeta.ua), а західняки йдуть на Схід воювати!

Чоловік майже не виходить з дому - тільки в магазин або на пошту. Але переконує, що не через страх мобілізації.

- Більше немає потреби просто кудись іти, - пояснює. - От у нас кажуть, що до 27 років не забирають хлопців. Це все брехня! Всіх гребуть і одразу в учєбку. Щоб я пішов добровільно воювати? Та ніколи. Це все незрозуміло, ще і коли закінчиться. Тут ракета летить і вже страшно, а там же таке робиться!

Дорогою до зупинки знову зустрічаю продавчиню Світлану. Жінка уже відшукала скандальну статтю у мережі. Підходить і відразу показує на телефоні переклад із The Washington Post.

- Я ось це читаю. Найбільше непокоїть, що все показали однобоко, - каже жінка. - Таке враження, наче всі у нас повтікали, а село не патріотичне. Та у Макові гарні люди живуть. Від початку війни ми допомагаємо військовим. Плетемо сітки, робимо тушонку, збираємо гуманітарку й веземо на фронт. У нас тут директор будинку культури цим раніше завідував. Зараз його мобілізували.

Та Світлана усе ж знаходить один "плюс" у матеріалі американського видання: рейдів ТЦК стало менше.