Мати двох воїнів готувала могилу загиблому на фронті односельцю. У Макові сталася колотнеча після статті в американському ЗМІ
gazeta.ua
Wed, 03 Apr 2024 20:27:23 +0300
![Мати двох воїнів готувала могилу загиблому на фронті односельцю. У Макові сталася колотнеча після статті в американському ЗМІ](/_next/image?url=https%3A%2F%2Fstatic2.gazeta.ua%2Fimg2%2Fcache%2Fpreview%2F1176%2F1176594_w_800.jpg%3Fv%3D4&w=828&q=50)
У березні видання The Washington Post опублікувало скандальний матеріал, про те, що у селі Маків на Хмельниччині не залишилося чоловіків призовного віку.
Більшість із них, нібито, мобілізували.
Інші, мовляв, - втекли за кордон або переховуються.
Писали, що значна частина мобілізованих загинули.
Gazeta.ua зробила власний репортаж.
І тепер ми маємо більше історій звідти.
Маків - це відносно невелике село на Хмельниччині з населенням близько 3 тис.
людей.
До кордону з Молдовою і Румунією трохи більше 2 годин їзди машиною.
Тож чимало місцевих часто виїжджають за кордон на різні сезонні роботи.
Пояснюють просто: "Вдома заробити грошей ніде".
Людей на вулицях тут, направду, мало.
Більшість - літні чоловіки, жінки або діти.
ХТО ВИКОПАЄ МОГИЛУ?
Валентині Осадчій - 57 років, працює прибиральницею у сільському комунальному господарстві.
Має трьох синів.
Середнього та молодшого мобілізували минулого року.
Старший - має інвалідність з дитинства.
Її ми зустріли на подвір'ї маківського ліцею, до якого веде алея, засаджена кущами, обабіч - старий дитсадок і аптека.
Навчальний заклад зачинений, у дітей канікули.
Учителів теж немає.
Валентина із напарницею старанно шаркають мітлами на подвір'ї.
Сухі гілки й папірці скидають у тачку.
Обличчя жінок вкриті пилюкою.
- Чоловіків у селі справді залишилось мало.
Та й ті воліють на вулицях не показуватись і ховаються вдома, щоби не забрали до війська, - каже Осадча.
Багато маківчан зараз нарікають на місцеву владу.
І не через сприяння мобілізації, а тому, що там не змогли знайти нікого з чоловіків для безоплатного викопування могили загиблому односельцеві.
Тож у сільраді сказали, що це має робити Валентина.
Дарма, що у неї два сини у війську.
Олександр після військової підготовки потрапив під Авдіївку, Павло зараз У Хмельницькому, його навчання от-от завершиться.
- Начальник нашого комунального підприємства попросив голову (громади.
- Gazeta.ua), щоб дав наших водокатів або двох робочих зі школи, - розповідає Валентина з іронічною посмішкою.
- Той відповів: "Маєш Вальку в комуналці, а коло неї ще є.
Вперед! Хай ідуть копають".
Щоправда, поміч таки прибула.
До роботи стали місцеві пожежники в обов'язки яких подібне не входить.
- Я замітала дорогу тоді, як за нами приїхали хлопці на пожарній.
Ми то не копали, бо начальник прислав трактора.
Але підкидали й вирівнювали могилу.
Обличчя прибиральниці біліє, дихання збивається.
На очах виступають сльози.
- Ладнала могилу загиблому, а у мене два сина воюють! Є у нього совість, що мене посилав? Йому вже дзвонили хлопці з передової і казали: "Як це допустили?", - не стримує ридання жінка.
- Голова правди не хоче.
Взʼївся на нас, - говорить Валентина.
- У них був виконком, то підняли ж питання про копання цієї могили.
Голова сказав, що від своїх слів не відмовляється (мається на увазі його заява про відправлення на копання могили Валентини Осадчої.
- Gazeta.ua).
НА РОБОТУ - ПЕРЕБІЖКАМИ
Біля господарчої крамниці жінка у чорній жилетці, продавчиня.
На вигляд їй років 45.
Представляється Світланою.
- Трошки не так у статті написали (мова про матеріал The Washington Post, що у селі мобілізували майже усіх чоловіків.
- Gazeta.ua).
Не прямо вже всіх забрали, - каже.
- Але ходить військкомат і кругом хлопців виловлюють.
Особливо вранці, коли на роботу люди добираються.
Але дивіться - он один поїхав, а он - другий.
То значить же є чоловіки? Усіх нас цікавить, чому так перебільшили?
- У тебе є ловушка для мишей? - розмову перебиває худорлява жінка.
Світлана кидає граблі в сторону та йде відпускати клієнтку.
За кілька хвилин продавчиня повертається на вулицю.
Згадує 24 лютого 2022-го, як дату, що безповоротно змінила життя у селі на "до" і "після".
Адже саме після початку повномасштабного вторгнення маківчани почали масово виїжджати за кордон на заробітки.
На місцевих підприємствах нині брак працівників.
Кого побачили - зразу забирали.
З-під дому, з городу чи із дороги
- Раніше мали два санаторії, цукровий завод.
Поступово не стало нічого….
Ще і тому люди виїжджають, - продовжує Світлана.
- Багато наших служать, воюють.
У сільській раді точно скажуть, скільки на фронті.
Там на стіні висять портрети загиблих.
Чоловіки зараз намагаються з роботи і на роботу перебіжками добиратися.
Раніше щодня ТЦК приїжджали.
Кого побачили - зразу забирали.
З-під дому, з городу чи із дороги.
З початку війни добровольцями на фронт пішло багато маківчан та жителів з інших сіл громади.
Однак мотивація у людей поступово згасала, адже в населених пунктах почастішали похорони молодих хлопців.
Минулого разу у Макові ховали вояка у березні.
- А перед цим у Слобідці ховали і у Дунаївцях, - веде далі Світлана.
- Я б хотіла, щоб якщо воювати, то хай ідуть усі.
Починаючи від депутатів, воєнкомів і тоді вже закінчуючи звичайними людьми.
Щоб ми вперед, а вони ішли за нами.
Ми повинні захищати Батьківщину, але справедливо.
СІЛЬРАДА: ТАЄМНИЦЯ ВОЄННОГО СТАНУ
У сільраді прохолодно й тихо.
На стіні в коридорі - стенд з фотографіями чоловіків, загиблих на фронті.
У кутку під їхніми світлинами - ваза з червоними гвоздиками.
У кабінеті поруч гамірно.
На стук спершу ніхто не відповідає, але веселі жіночі голоси враз стихають.
Деревʼяні двері відчиняються зі скрипом.
Невелика світла кімната заставлена письмовими столами зі стосами паперів і канцелярських приладь.
Працівниці сільської ради мовчки переглядаються.
Говорити вони неохочі.
Дані про кількість мобілізованих не розголошують, посилаючись на те, що це протизаконно.
У розмові з держслужбовцями виникають довгі паузи.
Місцевим ніяково, вочевидь, у Макові сталася колотнеча.
- Питайте тих, хто в тій статті говорив, - відказує жінка, що сидить біля дверей.
- Хай розказують, що вони наколотили, - додає колега навпроти.
- Це всьо ліцей!
- Ми не знаємо нічого.
Воєнний стан зараз, то нащо це все робити?, - говорять жінки майже одночасно.
- Чи на місці голова громади? - питаю.
- Є, - говорить одна із працівниць.
Її миттю зацитькує інша.
- Сьогодні відсутній, - говорить посміхаючись.
До голови Маківської територіальної громади Владислава Галачинського ми додатково телефонували напередодні приїзду в село.
Він наголосив, що часу для особистої зустрічі у нього немає через зайнятість.
- Я усім ЗМІ казав одне-єдине.
І вам це саме повторю: викладена інформація у статті (The Washington Post.
- Gazeta.ua) не відповідає дійсності! Більше я нічого говорити не буду.
Ми не роздували цю ситуацію, - заявив Галачинський.
За ліцеєм на дитмайданчику гуляють підлітки.
Мовчки лускають насіння й дивляться в телефони.
15-річна Ангеліна розповідає, що в Макові зараз стало дуже нудно.
Бо молодь боїться виходити на вулицю.
Чоловіки за 20 - переважно сидять вдома.
- У нас батько воює.
Спершу допомагав у теробороні, а зараз вже на Херсонщині, - каже дівчина.
- Найважче відпускати його після того, як приїжджає у відпустку.
У ці дні здається, що все, як раніше і що він завжди буде з нами.
Взагалі це несправедливо, що одні воюють, а інші - ховаються, чи втекли за кордон.
ВІЙНА І МИР
Загиблих на війні місцеві ховають на цвинтарі, що на сільській околиці.
По обидва боки дороги, що веде до місця поховань доглянуті двори.
Вирує мирне життя.
Люди метушаться на городах, у садках, біля вуликів, десь далеко - реве трактор, чути як у когось дзижчить болгарка.
У повітрі стоїть запах по-весняному теплої розораної землі та первоцвітів.
Могили загиблих видно здалеку - над ними майорять прапори.
Поховання прибрані.
На одному з них лежить мандаринка, стоїть миска з кашею, відкрита пляшка горілки і склянка.
Із цвинтаря добре видно сільські хати, сотки ще не засаджених городів та високі дерева, які ось-ось зацвітуть.
На зворотній дорозі зустрічаю першого за відрядження чоловіка призовного віку.
28-річний Іван гуляє з донькою.
Він працює рятувальником у ДСНС.
Переконує: "Мобілізації не боюся.
Якщо буде треба - піду на війну".
- Якби деяких знайомих (які не хочуть мобілізуватися.
- Gazeta.ua) закинули на рік-два без ротації на передову, то я б подивився, що вони говорили, - каже Іван.
- У мене є друзі, які воюють і вже давно не бували вдома.
З Макова мало насправді людей на фронті.
Мене тут жодного разу з військкомату ніхто не зупиняв.
Хоча колегу пʼять разів перевіряли.
Щоб мобілізувати людей - усе має бути жорстко
Із села на війну мобілізували не більше 100 чоловіків, переконує рятувальник.
А особисто серед його знайомих більшість - не воюють.
Хтось має бронь, а хтось - за кордоном.
- Просто вийдіть до цілодобового магазину в Шатаві (село, яке входить до Маківської громади.
- Gazeta.ua) й побачите - скільки там чоловіків ходить! Якби військкомат зробив облаву, то багатьох би забрали.
У тещі в селі, знаю, були облави.
Бусами заїжджали з ТЦК.
Їх там побили навіть, - каже чоловік.
- Проблему ж у Макові роздули.
Загалом, щоб мобілізувати людей - усе має бути найперше жорстко на законодавчому рівні.
Виходу ж немає: або ми виграємо війну, або росіяни нас поневолять і ще змусять воювати проти Європи.
Ніхто не хоче на війну, але хтось же мусить.
САМ НЕ ПІДУ
За кілька годин у Макові зустрічаю ще кількох чоловіків призовного віку.
Один з них у потертих широких штанях обрізає дерева за сірими ворітьми з-за яких видно стареньку хатину з пластиковими вікнами.
28-річний Валерій неохоче вітається та стисло розповідає про себе: родини не маю, працював перевізником за кордоном, де заробляв по 50 євро за зміну.
У Маків повернувся за кілька днів до повномасштабного вторгнення і вже не зміг виїхати назад.
Нині Валерій безробітний.
Влаштовуватися на роботу не хоче через страх іти в ТЦК.
А без документів з військкомату - офіційно не оформлюють, - пояснює.
- Зараз допомагаю сусідам - там щось зроблю, там піднесу.
Якусь копійку і маю.
Багато наших хлопців вже на фронті.
Мені ще повістку не давали.
Якщо ж зупинять і вручать, то пручатись не буду, - каже Валерій, гладячи рукою старенького ротвейлера.
- Але сам іти не хочу.
Навіть зброю не тримав ніколи у руках, то чим я там допоможу? Усі зі Сходу приїхали на Захід (має на увазі внутрішніх переселенців.
- Gazeta.ua), а західняки йдуть на Схід воювати!
Чоловік майже не виходить з дому - тільки в магазин або на пошту.
Але переконує, що не через страх мобілізації.
- Більше немає потреби просто кудись іти, - пояснює.
- От у нас кажуть, що до 27 років не забирають хлопців.
Це все брехня! Всіх гребуть і одразу в учєбку.
Щоб я пішов добровільно воювати? Та ніколи.
Це все незрозуміло, ще і коли закінчиться.
Тут ракета летить і вже страшно, а там же таке робиться!
Дорогою до зупинки знову зустрічаю продавчиню Світлану.
Жінка уже відшукала скандальну статтю у мережі.
Підходить і відразу показує на телефоні переклад із The Washington Post.
- Я ось це читаю.
Найбільше непокоїть, що все показали однобоко, - каже жінка.
- Таке враження, наче всі у нас повтікали, а село не патріотичне.
Та у Макові гарні люди живуть.
Від початку війни ми допомагаємо військовим.
Плетемо сітки, робимо тушонку, збираємо гуманітарку й веземо на фронт.
У нас тут директор будинку культури цим раніше завідував.
Зараз його мобілізували.
Та Світлана усе ж знаходить один "плюс" у матеріалі американського видання: рейдів ТЦК стало менше.
Останні новини
![додати ще новини](/_next/image?url=%2Fimg%2Ffi-br-refresh.png&w=48&q=75)