Останніми роками я значно переосмислив своє існування. Мені зовсім не хочеться створювати довкола себе якусь особливу ауру або видавати себе за когось іншого, ким я насправді не є. Бо я є саме тим, ким і хотів стати. Можливо, я не сягнув тих масштабів, які планував, але для цього я мав би поступитися частиною своїх життєвих принципів, частиною власної Душі. Але, слава Богу, цього не трапилося.

Та, я знаю напевне – в моєму житті траплялося стільки неймовірних символічних речей, мені стільки давалося знаків та підказок, – а ще збігалося воєдино стільки подій, що якби я докладно виклав усе це на папері – напевне вийшла б захоплива книжка.

Зараз мені вже не соромно визнати деякі речі про себе. Приміром, я ніколи не вмів заробляти грошей. Бо талант робити гроші – він настільки ж унікальний, як і талант великого артиста чи поета, хоча, звичайно він лежить у зовсім іншій площині людського буття.

Хоча мені в житті траплялися люди певного складу, які відверто говорили – якщо ти талановитий, то чому бідний? І ставили мені за зразок Андрія Разіна, який на своєму «Ласковому має» зумів заробити мільйони. Як мені було пояснити людям, у яких зовсім інша шкала цінностей і життєві пріорітети, що є багатство душі, яке неможливо капіталізувати.

Але між тим, все, що мені вдавалося зробити в житті – воно творилося не заради збагачення або для задоволення власної гордині. Це завжди була якась інтуїтивна і не усвідомлена до кінця потреба, яку важко було сформулювати і пояснити потенційному спонсору або комусь із сильних світу цього.

Гроші, які приходили на здійснення тих чи інших творчих проектів (випуску авторських компакт дисків, поетичних книжок, проведення тих чи інших презентацій або великих бенефісів) – вони ніби падали з Небес. Не в буквальному розумінні, звичайно, – просто поруч зі мною в різні часи були ті чи інші небідні люди, які відчували, що насправді мною рухає.

Тож, грошей було завжди рівно стільки, аби вистачило на те, щоб закрити всі позиції проекту – і ні копійкою більше.

Зате після кожного проекту залишалися певні мистецькі артефакти, які були матеріальним втіленням щоденної творчої праці. У мене посьогодні зберігається чимало аудіо та відеоробіт, які зафіксували те, що в будь-який момент може бути затребуваним рідною культурою, якщо, звичайно, ця культура повноцінно розвиватиметься в Україні.

Інколи приходять невтішні думки, що я народився невчасно – був би років на 5-10 старшим і може потрапив би до «золотого покоління» митців, імена яких всі добре знають, а я схиляюсь перед їхнім талантом.

Якби ж я народився років на 10 пізніше, то, без сумніву, потрапив би у першу хвилю зірок молодого вітчизняного шоу-бізу. Оскільки мав усе необхідне в плані зовнішніх і творчих кондицій. Хоча останню фразу ставлю під великий сумнів – це зовсім не факт, бо я занадто поважав старше покоління митців і віддавав данину рідній багатостраждальній культурі.

Разом із нею я пережив сумні часи вітчизняної «культурної революції», коли таких, як я оголосили «неформатом» і відлучили від інформаційного простору. «Останнім бастіоном» традиційної української культури довгий час ще лишалися канали Державного Українського телебачення і Українського радіо, які налічували в своїх рядах потужну когорту освічених музичних редакторів з українською душею. Але незабаром і цей «Останній бастіон» впав під натиском «реформаторів» із далеко не українськими прізвищами і відверто українофобськими настроями. Державне радіо і телебачення раптом стало Суспільним – і зазнало непоправних втрат, які ще відгукнуться нашій культурі. На той момент з ефіру майже зникла українська традиційна пісня та її виконавці.

Заради правди, треба сказати, що останнім часом у топ-менеджменті «Суспільного» схаменулися і усвідомили, що якби не ця робота проти української традиції, то і нинішньої жахливої війни могло б і не бути.

Але, тоді, всі бачили ситуацію інакше. Всім хотілося лише грошей – великих і швидких. Саме заради цього і творилося більшість реформ – і не біда, що іноді воду з корита виплескували разом із дитиною. Хіба це когось хвилювало? І от коли декому здалося, що для таких як я «традиціоналістів» кисень уже перекритий майже повністю, з'явився Інтернет! З'явилися «Ютуб», «Фейсбук», «Інстаграм», та інші соціальні платформи – і вони вже ніяк не залежали від олігархів і медіамагнатів, які диктували порядок денний в Україні останні два десятиліття, насичуючи інфопростір російськомовним контентом і паралельно творячи агентів впливу на маси у вигляді новоспечених зірок з російським менталітетом.

Я впевнений, що саме ці зірки мали б своїми піснями привітати у стольному Києві тріумфальну ходу «визволителів від нацизму» та стати їхнім надійним інформаційно-музичним оплотом. Але щось пішло не так ...

Певний час проросійські зірки лили крокодилячі сльози і недолуго виправдовувалися. Але незабаром вони отримали нові вхідні – в максимально стислі строки перевзутися і перефарбуватися в національні кольори та відкоригувати свої щелепи під спів «солов'їною». І одразу всі відчули себе в нормі. Адже хто б і що не говорив, а українській олігархії вдалося втримати свій інфопростір. Це вдаватиметься їй і надалі, адже в цій сфері зовсім нічого не змінилося за останнє десятиліття. «На манєже – всьо тє же»!

Та все ж я можу з особливим задоволенням констатувати – ворогам української культури, не вдалося остаточно перегризти наше коріння. І напівзабуте, але легендарне покоління артистів сьогодні знову тріумфально крокує сценічними майданчиками України, Європи і США, Канади, де живуть сьогодні українці!

Імена корифеїв Оксани Білозір, Василя Зінкевича, Іво Бобула, Лілії Сандулеси, Павла Зіброва, Алли Кудлай, Степана Гиги, Павла Дворського – і вашого покірного слуги продовжують залишатися актуальними. Не зважаючи на замовчування, обструкцію і відвертий хейт з боку олігархічних ЗМІ.

Не зважаючи на неукраїнську душу тих, хто сьогодні творить музичний простір України, заповнюючи його величезною кількістю безталанних і безголосих і тим самим руйнуючи критерії і смаки масового споживача.

Та як би не було, – коли нині я інколи чую в ефірі чисті інтонації і прозорі тембри, яскраві мелодії і бездоганні поетичні рядки в піснях багатьох молодих виконавців – я радію! Бо це і моя маленька перемога! Бо і я доклав зусиль до того, аби не рвався зв'язок поколінь – і українці співали не як англосакси або «масковскіє мегазвьозди», а з рідними інтонаціями, в яких плаче і сміється українська Душа.

І саме заради цього, а не чогось іншого, варто було народитись Українцем.