Повномасштабна війна докорінно змінила життя українського суспільства та систему врядування. Безпека стала абсолютним пріоритетом, а концентрація повноважень і посилення ролі військових адміністрацій перетворилися на нову норму. Водночас існує межа, після якої логіка стійкості та швидких рішень переходить у закритість, а воєнний стан починає слугувати зручним поясненням для згортання демократичних процедур і відсторонення людей від участі.

У різних куточках країни дедалі помітнішою стає спокуса ручного управління. Під прикриттям міркувань про безпеку ухвалюються рішення, що не мають стосунку до оборони, зате істотно впливають на якість демократії. Міжнародні партнери наголошують, що підтримка України залежить не тільки від успіхів на фронті, але й від дотримання демократичних стандартів.

На місцевому рівні ситуація подекуди виглядає ще тривожніше. У прифронтових та деокупованих громадах офіційні сайти місяцями не оновлюються, рішення не публікуються, а ухвалення важливих документів відбувається без участі тих, кого вони стосуються. Війна стала аргументом, який позбавляє чимало громад голосу та можливості впливати на власне майбутнє.

"Хотілося б, щоб демократії побільшало. І зараз, і після війни. Бо її не вистачає… Вибірковість у всьому. Когось слухають, когось ні. Мітинги одним дозволяють, іншим забороняють… Якби мене спитали, я б на укріплення гроші віддала, а не на "зоряне небо", — говорить представниця громадської організації з Харківщини. — Але ніхто не питав".

Бойові дії, вимушене переміщення людей і запровадження військових адміністрацій призвели до заморожування багатьох механізмів участі. Проте зв'язок між владою і мешканцями зберігається, хоча й у змінених формах, пристосованих до умов війни.

Участь можлива навіть під час війни

Нещодавно проведене дослідження "Громадська участь у публічному врядуванні на тимчасово окупованих, деокупованих і прифронтових територіях" доводить, що участь громадян не лише можлива, але й критично необхідна. У час, коли простір демократії звужується, саме взаємодія влади і громадськості допомагає громадам триматися, відновлюватися та зберігати суб'єктність. Йдеться не про розкіш або додаткову опцію. Йдеться про основу стійкості, без якої важко уявити відновлення та розвиток.

У різних регіонах є реальні приклади успішної співпраці. У Запорізькій області активно працює екологічна рада при обласній військовій адміністрації. Вона об'єднує науковців і представників громадськості та фактично формує майданчик для експертного впливу.

У Бериславі на Херсонщині консультації з громадськістю стали регулярними і навіть активнішими, ніж до 2022 року. Мешканці долучалися через онлайн-форми та паперові опитувальники. Завдяки цьому вдалося зібрати пропозиції до плану відновлення та комплексної програми розвитку.

У Сіверськодонецькій громаді люди вперше за час окупації змогли ознайомитися з проєктом бюджету та подати пропозиції. Йдеться про важливий символічний крок, який фактично повертає право голосу громаді, що живе в екзилі.

У Соледарській громаді активісти ініціювали зміну положення про звання почесного громадянина. Обговорення відбулося публічно, участь узяли понад сто людей, після чого запровадили можливість присвоювати звання посмертно. Так громада вшанувала своїх загиблих оборонців.

На деокупованих територіях Херсонщини створені спільні робочі групи з питань безпеки та відновлення. Участь у них беруть влада, поліція, ДСНС, активісти та волонтери. Разом вони визначають пріоритети і контролюють виконання рішень. Це приклад реального співуправління у регіоні, який пережив окупацію.

Такі історії поки що поодинокі, проте вони засвідчують готовність людей долучатися і впливати. Вони доводять, що участь можлива навіть попри постійні загрози та високу централізацію.

Час дорадчої демократії

Більшість класичних інструментів демократії на цих територіях майже не працює. Фактично залишаються доступними звернення громадян та різні дорадчі формати. Соціальні мережі стали майданчиками, де влада і суспільство обмінюються інформацією та пропозиціями. Гуманітарні хаби перетворилися на точки присутності громади, де люди можуть напряму контактувати з представниками влади.

У такій ситуації найбільш ефективною моделлю стає деліберативна демократія, яка передбачає активну роль влади у створенні діалогових майданчиків та включенні людей у формування рішень. Вона не зводиться до формальних консультацій. Її суть полягає в реальному діалозі та інтеграції думки людей у зміст майбутніх політик. У період війни це фактично єдина модель, що дозволяє громадам зберегти суб'єктність, а владі ухвалювати обґрунтовані та легітимні рішення.

Законодавство мовчить там, де має давати відповіді

Головна проблема в тому, що Закон "Про правовий режим воєнного стану" майже нічого не говорить про демократію. Він не передбачає жодних правил для роботи військових адміністрацій у контексті прозорості, відкритості чи взаємодії з громадою.

За своєю природою, військові адміністрації не демократичні органи. Вони створювалися для швидких рішень, а не для участі громадян. І закон не містить жодної норми, яка б зобов'язувала їх проводити консультації чи забезпечувати доступ громадян до інформації.

Тому сьогодні участь громади в багатьох регіонах тримається не на правилах, а на добрій волі конкретних керівників. Це робить демократію вразливою.

Окремої проблеми додає закон 2024 року про народовладдя, який зобов'язує кожну громаду мати статут. Але військові адміністрації не є радами і не мають механізмів ні ухвалювати статут, ні виконувати його. Правове поле роз'їжджається на очах.

Усе це вимагає змін. Потрібні оновлені правила, адаптовані процедури і чіткі обов'язки військових адміністрацій щодо відкритості.

Не менш важливо нарешті ухвалити законопроєкт №6319 про оновлення законодавства щодо органів самоорганізації населення. Він роками лежить у парламенті, хоча саме органи самоорганізації населення можуть стати опорою демократії у громадах, що виживають під час війни.

Війна не скасовує демократію. Вона робить її необхіднішою

Україна платить надвисоку ціну за свободу. І саме тому ми не маємо права відмовлятися від того, що робить нас демократією. Воєнний стан не має бути ліцензією на закритість. І не індульгенція для влади. Якщо ми хочемо відновлювати країну разом із людьми, а не замість них, нам потрібні ясні правила, реальні механізми участі і влада, яка бачить у громадянах партнерів, а не зайвий ризик.

Марія Макарович