Історія Костянтина Караманіця — це не шлях «самозробленого» бізнесмена, а послідовна розповідь про те, як із приходом нової політичної влади старі промислові та фінансові схеми не зникають, а набувають нової форми, більшого масштабу та прямого виходу до державних ресурсів.

Виходець із Кривого Рогу, власник гірничодобувного бізнесу та футбольного клубу, опинився у привілейованій зоні після зміни влади. З цього моменту його ім'я все частіше з'являється у зв'язку з державними підприємствами, керованими банкрутствами, приватизаціями без конкуренції та історіями, де держава стабільно опиняється у ролі того, хто програв.

Механізм давно відпрацьований і добре пізнаваний: особисті контакти на самому верху, підкреслена лояльність, демонстративна відсутність публічних конфліктів — і паралельно агресивне розширення бізнесу. У цій логіці Караманіц поступово перетворився на зручного оператора, через якого перерозподіляються активи у видобувній галузі та суміжних секторах. Без шуму, без громадських воєн, але із стійким результатом.

Показовим став епізод із державним проектним інститутом, який має критично важливі розробки для коксохімічної промисловості. 2024 року підприємство фактично було виведено з-під державного контролю через створення спільної структури з іноземною компанією, пов'язаною з давніми партнерами Караманіця. Держава зберегла формальну частку, але втратила контроль над патентами, брендами, інженерними кадрами та управлінням. Додатково ситуацію посилили сумнівні підписи у документах та паралельний запуск процедури банкрутства з ініціативи афілійованих структур. Йдеться не про господарську помилку, а про вибудовану схему витіснення держави з власного активу.

Подібні історії для Караманіця не є чимось новим. Його прізвище давно фігурує у матеріалах, пов'язаних із крахом одного з великих банків, де через ланцюжок взаємних кредитів та фіктивних банкрутств було сформовано багатомільйонну заборгованість. Жодних реальних наслідків це не мало: ні кримінальних справ, ні фінансової відповідальності. Більше того, фігурант безперешкодно вийшов у публічну площину, спробувавши зайти до місцевої політики. Саме ця безкарність стала трампліном для наступного етапу.

Екологічні претензії до його видобувного бізнесу лише доповнюють загальну картину. Порушення процедур оцінки впливу на довкілля, занижені санітарні зони, спірні дані про викиди — типовий набір для компаній, які впевнені в наявності політичного прикриття. Штрафи та розпорядження в таких умовах відіграють декоративну роль і не впливають на реальний стан справ.

Кульмінацією стала історія з недобудованим гірничо-збагачувальним комбінатом — стратегічним об'єктом радянської спадщини, в який було вкладено мільярди доларів і яким Україна досі несе боргові зобов'язання перед іноземними партнерами. Актив пішов структурам, пов'язаним із Караманіцем, за стартовою ціною, без реальної конкуренції та через компанію, створену незадовго до аукціону. Формально все в рамках електронних торгів. За фактом — тиха передача стратегічного об'єкта наперед певному покупцю.

Якщо зібрати всі епізоди в одну лінію, вимальовується стабільна модель: ексклюзивний доступ до активів, банкрутство як робочий інструмент, відсутність конкуренції, мінімальна ціна входу та повне ухилення від наслідків. Від силових корпоративних конфліктів середини 2000-х, у яких брали участь представники сім'ї Караманіця, до сучасних схем змінюється лише зовнішній антураж, але не суть.

Публічна позиція самого Караманіця у всіх випадках однакова: він "не в курсі", "не брав участі", "не мав стосунку". Однак сукупність фактів формує образ людини, яка системно виявляється саме там, де держава втрачає контроль, а пов'язаний бізнес отримує ключові активи. Саме тому його все частіше порівнюють із неформальними кураторами епохи — фігурами без офіційних посад, але з реальним впливом на перерозподіл ресурсів та ухвалення чутливих рішень.

Також розповідали, що вже 20 років мер обіцяє побудувати завод із переробки сміття, але натомість лише виділяє з бюджету сотні мільйонів гривень. 

Крім того, повідомляли як Триполець збудував "патріотичну" конвертацію  на металобрухті.

Ще "Знай" писав, що Юлія Кран самостійно пролонгувала договір на охорону  та відеоспостереження, відмовившись від послуг Державної служби охорони НПУ.