Зараз для українського суспільства та влади низка внутрішніх і зовнішніх викликів зійшлися одночасно. Маємо внутрішньополітичну кризу, спричинену антикорупційними розслідуваннями та написаний спочатку за нас і без нас "мирний план". До цього додається надскладна ситуація в енергетичному секторі, спричинена російськими обстрілами цивільної інфраструктури.

Ми дякуємо та підтримуємо надзусилля наших військових, щоб втримати фронт.

Контекст проживання війни в умовах традиційної стратегічної невизначеності та перемовного хаосу виснажує суспільство, а швидкість різнонаправлених новин підживлює настрої соціальної невизначенності.

рф більш ніж активізувался та активно скрізь поширює наративи про "революційні загагуліни" в Україні, відверті фейки про воєнну "ситуацію на землі", яка є складною.

Також ворог традиційно лякає ядерною ескалацією: призначені кремлівські аналітики спокійно аналізують потреби "превентивного ядерного удару по Європі". Додаються й старі заготовки про начебто нелегітимність українського політичного керівництва, а провина за торпедування "миру" звично перекладається росією на Україну. Час має значення в умовах виснаження та браку ресурсів.

За час війни українське суспільство неодноразово демонструвало здатність адаптуватися до довготривалого спротиву, до життя в умовах постійних загроз і високої невизначеності. Це спочатку здивувало й саме українське суспільство, й тих, хто спостерігав за цим безпековим марафоном ззовні. Попри втому, рівень суспільної згуртованості й сьогодні начебто залишається відносно стабільним. Так, згідно з опитуванням КМІС, проведеним у вересні-жовтні 2025 року, більшість респондентів (63%) вважають, що українці долають суперечності та йдуть шляхом до згуртованості нації. Тих, хто навпаки переконані, що внутрішні суперечності поглиблюються і українці йдуть до розколу, – 30%.

Водночас поточні ризики далеко не є "точкою неповернення", адже головним "стовпом" стійкості залишаються Сили Оборони і суспільство.

Кожна українська родина вже має досвід проживання війни й адаптації до її реалій. Як зауважив нещодавно військовий психолог Олег Покальчук, втома й спад ентузіазму в довгій війні природні для будь-якої нації, тут немає "української особливої магії". Важливіше, що попри цю втому, а подекуди і зневіру, українці навчилися пристосовуватися до кризових умов і нових обставин, які виникли під впливом загроз, а також трансформувати негативні результати в позитивні, не тільки виживати, але й рухатися далі.

Не менш важливо, що наші співгромадяни переконані у єдності суспільства, сприймають її як цінність і перевагу. Однак одних "внутрішніх резервів" стійкості суспільства недостатньо, щоб й надалі триматися у цій війні на виснаження. Потрібні відповідні дії і рішення влади. Причому у всіх сферах, які, так би мовити, "просідають". Від ефективної політики з підтримки ВПО до стратегічних комунікацій, які могли би хоча б частково нейтралізувати активність росії в когнітивній війні.

Водночас суспільні настрої стають чутливішими до інформаційних впливів. Часто-густо українці отримують важливі повідомлення про контури міжнародних дискусій чи конструкти домовленостей про "мирну угоду" не від українських державних інституцій, а з матеріалів іноземних медіа чи публічних заяв партнерів, анонімних телеграм-каналів чи соціальних медіа. Така асиметрія у комунікації створює підґрунтя для непорозумінь і спекуляцій, особливо у питаннях, що стосуються потенційних перемовин.

Цей виклик посилюється внутрішнім контекстом — безпрецедентні корупційні скандали та коливання довіри до інституцій ускладнюють сприйняття будь-яких рішень. У ситуації, коли країна перебуває у війні на виживання, бодай якась комунікаційна передбачуваність також стає складовою суспільної стійкості. Йдеться не про розкриття змісту переговорних позицій, а про наявність чітких, стабільних каналів пояснення загальних рамок: які теми можуть бути предметом обговорення, а які принципово виключені.

Потреба у такій комунікації зростає ще й тому, що Україна змушена діяти у середовищі постійної стратегічної невизначеності. Позиції партнерів щодо довготривалої підтримки залишаються не синхронізованими: одні країни декларують намір продовжувати допомогу, за що ми вдячні, інші — уникають конкретики щодо строків, обсягів або чітких гарантій. Це створює додатковий тиск і на політичне керівництво, і на суспільство, яке має орієнтуватися в умовах, коли зовнішні параметри змінюються повільно, а іноді — суперечливо.

Більш ніж актуальним залишається питання, чи здобуде Україна для себе справедливий мир, чи хоча б справедливий частково. І яким він має бути. Які точки біфуркації, червоні лінії тут є? У міжнародних дискусіях важливо зберігати базовий принцип, на чому наголошують й європейські партнери: агресор не може бути винагороджений — ані територією, ані політичними поступками, які створять небезпечні прецеденти в майбутньому для інших регіонів та країн.

Будь-яка формула врегулювання має передбачати гарантії надання ресурсів для продовження спротиву, стримування агресора, механізми компенсацій за завдану шкоду та захист прав людей, які постраждали від агресії. Відхід від цих умов відкрив би шлях до повторення агресії та насильства і підірвав би довіру до міжнародної системи безпеки, яка й без того більш ніж пошматована російською війною.

З дуже великою долею ймовірний несправедливий мир, який передбачає примус до відмови від територій де-юре, відмова від впровадження відповідальності за воєнні злочини, обмеження суверенітету, призведе не просто до створення нестабільної буферної зони, а й до збільшення соціально-політичних розколів та конфліктів, погіршення економічної ситуації, зростання кримінальних загроз. І така дестабілізація буде вигідною для рф та сил, які її підтримують.

До речі в рф, яка бажає продовжувати війну та уникати дії американських санкцій, кремлівські пропагандисти поширюють погляд на мирну угоду не стільки в контексті цінностей 20 століття, скільки 17-18 ст. Це стосується періода "російсько-турецьких війн", коли був тривалий процес затвердження імперських кордонів, а не перемога в одній битві, "не за логікою одноразової остаточної перемоги". Тому мирні угоди із суттєвим послабленням України та ЄС як повітря будуть потрібні нинішньому керівництву рф для подальших варіантів різнонаправленої експансії та мілітаризації.

Отже, утримання згуртованості українського суспільства та готовність влади здійснити чесну "роботу над помилками" – не лише наша внутрішня справа.

Маємо усвідомлювати, як багато залежить від того, чи вийде Україна з політичної кризи найближчим часом й чи зможемо ми вірно розставити пріоритети у ці надскладні часи.

Юлія Тищенко