Промова Аліни Коваль, військовослужбовиці 13-ї бригади оперативного призначення 2-го корпусу НГУ "Хартія", засновниці волонтерського центру "Фундація Калина", депутатки Хмельницької обласної ради та випускниці УШПС 2012 року, виголошена під час Зустрічі Спільноти Української школи політичних студій (УШПС)

2012 рік. Ми сидимо у невеликій аудиторії, уважно слухаємо лектора. Він говорить, посміхаючись, дуже тихо, простою мовою з легким акцентом. Я забуваю, що мала конспектувати. Я проживаю його життєвий шлях прямо в тій аудиторії, а його слова про державу, громадянське суспільство, відповідальність людини, цінності свободи та людської гідності закарбовую собі назавжди. Він вчить нас відважно мріяти, мислити глобально, діяти локально. Він вірить в українську молодь, тобто вірить в нас.

Це була лекція Богдана Гаврилишина.

Не раз крізь роки я думала: "А що, якби не було тої зустрічі? Якби не було багатьох інших?"

Подумайте, чи був би ваш особистий і професійний поступ таким, яким він став, якби ви не прочитали саме тих текстів і не почули саме тих слів, які змотивували і показали шлях? Зрештою, чи були б ваші найважливіші рішення у житті саме такими?

Спільноти завжди дають нам головне — ціннісну оптику, світоглядний компас. Цей компас завжди показував на єднання навколо сильної демократичної Української держави.

Зараз наша єдність — це військова стратегія, де кожен працює на максимумі своєї ефективності, на межі можливостей, щоби захистити державність і зберегти українську ідентичність.

Єдність нас врятувала, це факт. Ми народ, який дав свою відповідь — бути, безпрецедентно обʼєднавшись на початку вторгнення. Наші горизонтальні звʼязки стали рятівними маршрутами, наша згуртованість народила потужний волонтерський рух, що здивував світ.

Ми були людьми, що отримали якусь нову силу. Єдність була не ілюзією, коли до нашого волонтерського центру у Волочиську прибували родини зі сходу, в кімнатних тапочках, без речей та теплого одягу, їх забирали до своїх осель місцеві мешканці. За кілька днів вони поверталися і залишалися з нами волонтерити для інших.

Я бачила черги здавати кров і черги здавати гроші, черги іти у військо і черги ставати до добровольчих формувань територіальної оборони.

Єдність була намацальна, її відчували і ті, хто потребував допомоги, і ті, хто жертовно її надавав. Ми всі ухвалили рішення чинити опір. Суспільство налаштувало режим виживання.

На четвертому році виснажливої повномасштабної війни наші налаштування потрібно калібрувати. Ми зазнаємо тиску російської армії на лінії зіткнення, переживаємо біль щоденних втрат.

Шалена втома у війську і брак людей у наших підрозділах уже призвели до критичних розломів посеред українського суспільства. Вони руйнують єдність. Коли цивільний іде в напад на військового в глибокому тилу держави, яку той захищав.

Коли наслідки корупційних скандалів — не лише економічні збитки, підрив демократичних процесів, а й тотальна недовіра та суспільне розчарування. Та найважче військовим, тому що подвійні стандарти та несправедливість — це знецінення чину.

Найстрашніше, що з нами може трапитися, це не витримати внутрішнього тиску, розхитати маятник недовіри і взаємних претензій. Без чесної розмови один з одним, діалогу влади з громадянами та за браком єдності ми знову ризикуємо українською державністю.

Це вже було з нами. Тому ми в підрозділі вчимо історію. Аби воїни могли аналізувати причини російсько-української війни, розуміти цінність держави і чому ми беремо за неї відповідальність. Усвідомлювати, що росія не примириться з існуванням суверенної України, а тому війна в тому чи іншому прояві триватиме, і жодне перемирʼя не здатне стати миром.

Тож вибору у нас небагато — єднатися у боротьбі за власну державу.

Читайте також промови випускників Української школи політичних студій:

Гідність — це наш щит проти страху

Нація, яку формує честь

"Ми все переживемо. Ми гірше пережили. Ми пережили Голодомор. Але корінь народу живий", — вірив Богдан Гаврилишин.

Ця війна не перша з московитами, але вона інша — технологічна, високоінтелектуальна, надшвидка. Вона ставить завдання — воювати ефективно завдяки технологіям та інтелекту.

Навколо мене багато молоді: операторів БпЛА та НРК, ISTAR, РЕБ/РЕР-фахівців, інженерів, саперів, артилеристів, піхотинців. Багато молодих людей готові творити нову культуру українського війська. Молоді українці та українки, на яких так покладався Богдан Гаврилишин. Війна не була їхньою великою мрією.

Але в чому найвпливовіший українець у світі не помилився — зі зброєю у лавах армії чи з гаслами на Картонковому майдані наша молодь взяла свою відповідальність за майбутнє України.

Єдність завжди дає силу в критичний момент. Корінь народу — живий.

2022 рік. На 10-му Всесвітньому Форумі за демократію у Страсбурзі посеред зали засідань штаб-квартири Ради Європи розгортають український прапор. У той момент телефони української делегації розриваються від звуку сирен — в Україні ракетна загроза. Я беру мікрофон і вмикаю гучний режим. Я хочу, щоби наш біль почули всі і щоби ми змогли обʼєднати світ навколо українського прапора. І вірю, що ми здатні на це, тому що єдині.

Ми повинні продовжувати нести український прапор далі, доводити, що ми маємо силу і єдність — як тоді, у 1991, 2022 роках, так і зараз.

Слава Україні!