2025-й став для українського експорту роком переходу від виживання до усвідомленої адаптації. Після шоків перших років війни держава і бізнес дедалі чіткіше почали розуміти: експорт – це не просто канал валютної виручки, а системний елемент економічної, бюджетної й навіть зовнішньої політики.

Ключовим стабілізуючим фактором стала робота морського коридору. Саме море знову забезпечило основні фізичні обсяги експорту аграрної продукції та сировини, зменшивши залежність від сухопутних маршрутів і повернувши логістиці прогнозованість. Це мало не лише економічний, а й політичний ефект: коли основні потоки пішли морем, сухопутні кордони перестали бути «вузьким горлом», а напруга у відносинах із сусідніми країнами, зокрема з Польщею, помітно знизилася. Проблема, яка виглядала політичною, виявилася логістичною.

Водночас у 2025 році чітко проявився розрив між фізичними та грошовими обсягами експорту. Україна вивозила значні обсяги продукції, але валютна виручка зростала повільніше через цінову кон’юнктуру, структуру експорту та обмежену частку переробки. Це ще раз підтвердило: просте нарощування обсягів сировинного експорту більше не є достатньою стратегією.

На цьому тлі з’явився ще один принципово новий елемент, якого українська експортна політика не знала протягом останнього десятиліття. Йдеться про використання митних інструментів не для механічного обмеження експорту, а для підтримки власного виробника і стимулювання внутрішньої переробки. Мова зокрема йде про підходи до експорту сої та ріпака, де застосовується мито з механізмами його відшкодування для українських виробників.

Фактично це перший випадок з часів запровадження експортного мита на насіння соняшнику, коли держава свідомо використовує експортну політику в інтересах аграріїв і внутрішньої доданої вартості. Тоді рішення щодо соняшнику дало поштовх розвитку української олійно-жирової переробки. Сьогодні логіка схожа: держава намагається створити умови, за яких виграє той, хто виробляє і переробляє в Україні, а не лише посередник, що працює на різниці цін і логістики.

Це не повернення до заборон чи ручного управління експортом. Це ознака переходу до більш зрілої моделі, коли експорт розглядається як інструмент структурної політики: важливе не лише «скільки вивезли», а й що саме, ким і з якою доданою вартістю.

Окремо варто відзначити зміну характеру відносин з Європейським Союзом. Після періоду емоційної підтримки і режиму торговельних преференцій Україна увійшла у фазу прагматизму: квоти, захисні механізми, переговори по чутливих товарних позиціях. Це складний, але неминучий етап інтеграції, коли партнерство переходить з політичної площини у площину балансу інтересів.

У підсумку 2025 рік можна назвати роком формування pro-export підходу без ілюзій. Україна ще не стала експортною державою у повному сенсі, але вперше за багато років почала вибудовувати експортну політику не лише як реакцію на кризу, а як систему рішень – у логістиці, торгівлі з ЄС і захисті власного виробника. Саме в цьому і полягає головний зсув року.