У проєкті "Європейці" ми говоримо з людьми, які своїми вчинками змінюють країну. Сьогодні в нашій студії — Павло Шеремета. У 2014 році він був міністром економічного розвитку і торгівлі, а у 2025-му — одягнув піксель. Про шлях до війська й особисте рішенняЛеся Вакулюк: Як у вашому житті з’явилася нова роль — військовослужбовця? Це було добровільне рішення чи мобілізація?Павло Шеремета: Це була мобілізація на Львівському вокзалі. Я був до цього ментально готовий. У мене не було ані бронювання, ані відстрочки. Я регулярно з’являвся у Печерському ТЦК в Києві, тож із документами проблем не було.Мене направили на ВЛК, яка у Львові виглядала доволі формально: без аналізів і додаткових обстежень. Уже того ж дня мені повідомили, що я йду служити у тиловий підрозділ "Хартії" Національної гвардії.Я міг телефонувати, шукати варіанти, але не зробив цього. Я залишив рішення державі. Вона знала мій вік, стан здоров’я, досвід, знала, скільки податків я платив. І, озираючись назад, можу сказати: у війську я потрібніший, ніж будь-де в тилу.Важливо й інше: служба — це про солідарність. Не може бути так, що хтось роками воює, а хтось усе життя шукає способи цього уникнути. Це руйнує довіру в суспільстві. А без довіри не працює жодна економіка і жодна держава.Чому держава не чує економістів і чим це небезпечноВи щойно сказали річ, яка шокує: що ваш досвід не потрібен владі. Вас справді не кликали до уряду?Ні. Мене навіть не кликали поговорити. Чинній владі не цікаво те, що я знаю і про що говорю. Це не трагедія — ми у вільній країні. Але це багато говорить про стан публічного сектору.Мої ідеї — це не маргіналія. Це мейнстрим сучасної економічної науки. Цьогоріч Нобелівську премію з економіки дали за дослідження економічного розвитку через творче руйнування — теорію Йозефа Шумпетера. В Україні про це не хочуть знати, хоча Шумпетер почав писати свої роботи саме в Чернівцях. Це символічно: ми маємо інтелектуальну спадщину, але не вміємо або не хочемо її використати.Держава сьогодні мислить категоріями контролю, а не розвитку. Її базова логіка — "як не втратити", а не "як вирости". У воєнний час ця вада лише загострилася.Про економіку, війну і "творче руйнування"Якщо коротко: що є справжнім двигуном економічного зростання?Не зовнішні інвестиції — це лише близько 5%. Ще 10% — внутрішні інвестиції та праця. А 85% — це інновації та підприємництво. Саме про це писав Шумпетер.Україна досі живе у парадигмі, де підприємців "обсмикують, як гусаків". Це феодальна логіка. Розвинені держави запитують підприємців: "Що вам потрібно, щоб зростати?"У нас же — економічний гулаг. Без економічної свободи не може бути ні продуктивності, ні розвитку. А без продуктивності неможливо утримувати сучасну армію, соціальну сферу і державу загалом.Війна оголила цю проблему дуже чітко: ми воюємо не лише кількістю людей чи техніки, а й ефективністю систем. І тут економіка напряму пов’язана з обороноздатністю.Післявоєнна відбудова: шанс на перезавантаження чи повторення помилокКоли ми говоримо про післявоєнну відбудову, влада часто зводить це до грошей: мовляв, прийдуть західні донори — і країна відновиться. Чи справді все впирається лише у фінансування?Гроші важливі, але вони — далеко не головне. Якщо вливати кошти у старі, неефективні інституції, результат буде мінімальним. Післявоєнна відбудова — це насамперед питання правил гри.Світ має багато прикладів: план Маршалла був успішним не тому, що США дали гроші, а тому, що в Європі паралельно змінювали інституції, відкривали ринки, демонтували старі монополії. Якщо ми цього не зробимо, жодні мільярди не дадуть прориву.Відбудова — це шанс зламати інерцію. Але історично ми дуже боїмося ламати старе. Ми радше косметично підфарбуємо руїни, ніж збудуємо нову систему.Роль Заходу: допомога чи співвідповідальністьЯку роль у цьому процесі має відіграти Захід?Захід уже відіграє колосальну роль — військову, фінансову, політичну. Але його ключова функція після війни — бути співтворцем правил, а не просто донором.Західні партнери часто бояться тиснути на Україну, щоб їх не звинуватили у втручанні. Але правда в тому, що без умовності допомоги ми ризикуємо застрягти. Гроші мають приходити разом із вимогами до реформ, конкуренції, незалежних судів.Це не втрата суверенітету. Навпаки — це інвестиція в нашу здатність бути самостійними. Суверенітет без спроможних інституцій — це ілюзія.Мобілізація економіки: не лише про податкиПід час війни держава постійно говорить про мобілізацію ресурсів. Якою має бути економічна мобілізація?Економічна мобілізація — це не лише підвищення податків або контроль. Це, перш за все, швидке залучення підприємців до вирішення воєнних завдань.Найкращі інновації для фронту народжуються не в міністерських кабінетах, а в гаражах, стартапах, малому і середньому бізнесі. Завдання держави — не заважати і швидко масштабувати успішні рішення.Коли держава починає душити бізнес перевірками і регуляціями, вона підриває власну обороноздатність. Це потрібно чесно визнати.Польща, Балтія і втрачений шанс УкраїниЧому Польща змогла, а Україна — ні?Польща зробила реформи ще на початку 1990-х — приватизацію, лібералізацію, відкриття ринків. Вона інтегрувалася в німецькі виробничі ланцюги, перейняла культуру продуктивності.Друга причина — культура зростання. В Україні її знищили ще в радянські часи. Її потрібно відновлювати з нуля, а це довгий процес. Швидких рішень тут не існує. Але й виправдання "у нас війна" теж не працює — саме війна вимагає швидших і сміливіших змін.Країни Балтії зробили ставку на відкритість, цифровізацію і довіру до громадян. В Україні ж держава традиційно не довіряє власним людям — і це стратегічна помилка.Чи можна сказати, що на цьому тлі Україна втратила шанс на економічний стрибок?Так, і таких шансів було кілька. На початку незалежності, після Помаранчевої революції й після 2014 року. Щоразу ми підходили до точки, де могли різко змінити правила гри, але обирали не свободу і конкуренцію, а компроміси зі старою системою.Ми намагалися поєднати несумісне: ринкову економіку і ручне управління, відкритість і страх втратити контроль. У результаті втратили час — а час є ключовим ресурсом розвитку.Польща і країни Балтії використали свої історичні вікна можливостей. Україна ж щоразу відкладала складні рішення "на потім". Саме тому сьогодні ми говоримо не лише про економічне відставання, а й про ціну, яку країна платить у війні.Про корупцію як системну хворобуВи не раз казали, що рівень корупції в Україні — один із найвищих у світі.Спокуса є всюди — навіть у Сингапурі. Але різниця в тому, як держава реагує. Якщо за корупцію немає покарання, вона відтворюється.Я, до речі, вважаю, що наші антикорупційні органи останнім часом працюють краще, ніж раніше. Але ключове — доведення справ до реальних вироків. Без цього антикорупційна інфраструктура перетворюється на імітацію.Корупція — це не лише про хабарі. Це про монополії, ручне регулювання, вибіркове правозастосування. І поки ці речі існують, говорити про прорив у розвитку — наївноВійсько як модель ефективної організаціїВам закидають, що ви не на передовій.У війську я виконую накази. Мій досвід використовується там, де він дає найбільшу користь. Я повністю пройшов підготовку, виконав фізичні нормативи й постійно тримаю форму.Але головне — я привніс розуміння філософії НАТО: децентралізоване управління, mission command, довіру до людей. І, що показово, у війську — зокрема в "Хартії" — ці принципи впроваджуються швидше, ніж у цивільному публічному секторі.Це парадокс, але саме війна змушує систему вчитися. Там, де немає права на помилку, швидко відпадає зайва бюрократія і з’являється відповідальність. Цей досвід потім доведеться переносити в цивільне життя.Леся Вакулюк: Дякую вам за цю відверту розмову.Павло Шеремета: Дякую. І головне — нам треба перестати боятися зростання. І в економіці, і в державі. Якщо ми після цієї війни знову оберемо модель контролю замість свободи, ми програємо — навіть перемігши на полі бою.