Коли дерева були великими, дитячий кінематограф відігравав велике місце у формуванні молодої особистості. Що ж поробиш, гаджетів тоді не було, і з дозвілля в тебе було або гній на городі розкидати, або, якщо літо, рибу половити та кукурудзу вкрасти на колгоспному полі. Ну, а якщо ти гарно вмів приховувати від батьків бійки з однолітками, то тебе могли зводити в кінотеатр.

І трапився мені тоді прекрасний фільм "Королівство кривих дзеркал". Сюжет доволі простий і цікавий: маленька школярка Оля потрапляє в Задзеркалля, де всі вулиці заставлені кривими дзеркалами і старий виглядає молодим, а втомлений бадьорим. Це було зроблено спеціально, щоб загнаний важкими умовами праці народ тішився у дзеркало і ненавидів реальність.

Але найцікавіше не це. Королівство очолював король Йагупоп ("Папуга"), а міністрами, які постійно мріяли його по-тихому вдавити, були Анидаг ("Гадина") Абаж ("Жаба") Нушрок ("Коршун"). І єдине, що зберігало життя королю – це те, що його міністри, окрім мрій, самим стати королями, ще доволі активно намагались вбити один одного.

Якщо послухати окремих народних обранців, міністрів та їхніх численних радників стає зрозумілим, що вони живуть на вулицях кривих дзеркал, адже на провал вони говорять – перспектива, на відсутність ініціативи – державництво, а на не згоду слухати лайно – робота на Кремль. І це не проблема сьогодення, це проблема всього періоду новітньої незалежності України. Але якщо раніше ми всі могли собі дозволити не дивитись правді в очі, то сьогодні – ні. Ціна завелика. Ціна – існування України як держави.

І правда доволі проста. В нас немає системної боротьби з корупцією і поки не зміниться судова система, не зміниться ніщо. Половинна суддів і доволі значний відсоток правоохоронних і контролюючих органів не можуть пояснити свої статки.

Політичне керівництво держави не усвідомлює реальних потреб війська і мобілізації, як єдиного гаранта існування держави.

У нас немає політичної відповідальності, в народу закоротка пам'ять, а будь-якій системі потрібні люди, що готові коливатись разом із партією.

В нас майже немає адекватних соціальних ліфтів, а єдина можливість розвитку в сфері публічного управління це не професіоналізм, а лояльність.

Відсутність парламентаризму ми називаємо згуртованістю. Потакання ухилянтам та дезертирам ми називаємо гуманізмом, в той час як українські солдати б'ють всі немислимі рекорди перебування "на нулі", бо просто немає ким міняти. А дурнуваті рішення в стилі давайте випустимо молодь з країни ми називаємо: "Даємо студентам можливість повернутись". І список можна продовжувати до ранку.

На жаль, Україна більше немає можливості на експерименти над собою. Які б ці експерименти не були цікаві, але досить. Я б радив нашому політичному керівництву почати бити криві дзеркала, якими вони оточені. Бо те що є зараз НЕЖИТТЄЗДАТНЕ.

Єдине що тримає країну на плаву – це армія, яка б'ється на межі будь яких людських можливостей.

Тож після знищення "кривих дзеркал", я б радив прибрати "стару команду", адже вона орієнтована не на Президента, а на того, кому вони завдячують своїй кар'єрі.

Третім пунктом, я б все ж радив згадати, що в країні війна і сконцентрувати всі ресурси держави для її ведення. Адже якщо ми програємо, то вже не буде важливо, скільки грошей не вистачає народному обранцю або чиновнику і бюджетнику для нормального виконання його функцій. Бо не буде що виконувати.

Росіяни принесуть з собою лише етнічні чистки, а місце гауляйтерів вже давно розподілені між колишніми активістами "Опоблоку", "партії Шарія", ОПЗЖ та іншою проросійською нечистю.

Тож любі мої мешканці вулиці Задзеркалля, повертайтесь до реальності, тут цікаво.

Микола Мельник