Восени Верховний Суд ухвалив рішення, яке суттєво змінює підхід до публічності осіб, підозрюваних у кримінальному провадженні. Суд визнав, що ім’я підозрюваного або обвинуваченого не можна публікувати до того часу, поки обвинувальний вирок не набуде законної сили. Це правило діє навіть тоді, коли справа резонансна, має суспільний інтерес або стосується відомих осіб.

У таких справах, які стосуються Олександра Дубінського чи Олексія Чернишова можна використовувати прізвиська, які українці розуміють – Буратіно, Че Гевара. Зрештою, ці прізвиська фігурують у доказах, які надають правоохоронці до суду. 

Але що робити тоді, коли справи менш резонансні й прізвиськ у фігурантів немає? 

Рішення Верховного Суду, про яке йдеться, стосується справи колишнього в.о. першого заступника голови правління «Укртатнафти». Він позивався до видання «Дзеркало тижня» і вимагав видалити публікацію, в якій згадувалося, що посадовцю обрали запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, після того, як йому було повідомлено підозру у махінаціях зі сплати 605,9 млн грн акцизного податку. Тобто медіа повідомило лише факти.

Верховний Суд визнав, що право на ім’я – це частина приватного життя, і воно має бути захищене. Проте на відміну від судів першої та апеляційної інстанції, які зобов’язали медіа видалити публікацію цілком, касаційний суд зобов’язав видалити лише згадку імені та наголосив, що медіа можуть писати про розслідування, але без згадування конкретних прізвищ. Тут треба зауважити, що згідно з європейською судовою практикою, яку проаналізувала громадська ініціатива «Голка», прізвища підозрюваних журналісти можуть називати.

Зараз у Верховній Раді триває робота над змінами до Цивільного кодексу, який ініціював спікер Руслан Стефанчук і саме парламент міг би змінити законодавче поле. Якщо ж цього не станеться, то громадський сектор та медіа вже навчилися обходити подібні заборони. 

Які є ризики для розслідувань і громадського контролю?

Після рішення Верховного Суду у зоні найбільшого ризику опиняються антикорупційні розслідування. Медіа зможуть писати про корупцію, схеми чи провадження, але вже не зможуть називати імена людей, які фігурують у цих справах. Це ускладнює контроль за правоохоронними органами та позбавляє суспільство важливого інструменту тиску.

Наприклад, у справі «Міндічгейт» або справ, що стосуються радників Офісу Президента, ключовим фактором стала саме публічність. Громадськість дізналася, хто фігурує у справі, і тому могла вимагати результатів. Якщо ім’я підозрюваного буде під повною забороною, то такі справи стануть значно менш прозорими. Це може створити поле для зловживань та затягування розслідувань.

Ба, більше, саме завдяки журналістським розслідуванням більшість корупційних схем та оборудок стають в майбутньому реальними кримінальними справами. Важливо, що журналістські розслідування часто випереджають офіційні вироки на роки.

Відповідно до логіки Верховного Суду, суспільство не мало б права знати прізвища фігурантів схем із закупівлями чи відбудовою до моменту, поки суд не поставить крапку. А враховуючи швидкість українського правосуддя, це означає, що корупціонер може роками залишатися на посаді «інкогніто», а медіа будуть змушені писати про «чиновника Т.» або «бізнесмена К.», що нівелює суспільний резонанс і тиск на правоохоронну систему. 

Чому виникла така ситуація?

Формально така заборона існувала в законодавстві давно. Частина 7 статті 296 Цивільного кодексу дозволяє обмежити використання імені людини в контексті кримінального провадження. Тобто судді, коли виносили рішення – керувалися законом.

Єдиний дозволений компроміс – використання лише початкової літери прізвища. Тобто, медіа просто мали писати «Руслан Л.», замість повного прізвища та імені.

Однак раніше ця стаття застосовувалася позивачами в судовій практиці разом з вимогою про визнання інформації недостовірною та спростування інформації. А це значно ускладнювало завдання для героїв журналістських розслідувань, тому що потрібно було довести неправдивість інформації.

Так, наприклад, ексмер Ірпеня Володимир Карплюк позивався до Генеральної прокуратури України за новину в етері одного з телеканалів про те, що він не з'явився до Генпрокуратури для отримання підозри.

Що Печерський суд, що апеляційний суд став на сторону колишнього міського голови, а ось Верховний Суд ці рішення скасував та відмовив у задоволенні позову. 

Окрім цього, розглядаючи подібні спори, суди частіше застосовували принцип пропорційності. Тобто судді балансували між статтею 296 ЦК та статтею 29 Закону України «Про інформацію», яка дозволяє поширення суспільно необхідної інформації, навіть якщо вона стосується особистого життя, коли право громадськості знати правду переважає шкоду від її оприлюднення.

У справах з такими вимогами просто необхідно враховувати весь контекст поширеної інформації та намагатися знайти баланс між правом на приватність і правом суспільства знати важливу інформацію.

Тим паче, що такий підхід більше відповідає практиці європейського союзу, відповідно до якої чи порушує заява державної посадової особи принцип презумпції невинуватості – слід визначати у контексті конкретних обставин, за яких було зроблено таку заяву (рішення у справі «Дактарас проти Литви»).

Як наголошує Європейський суд з прав людини, вагоме розрізнення має проводитись між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила (рішення у справах «Бемер проти Німеччини», «Нештяк проти Словаччини»).

Ніщо не може завадити відповідним органам надавати інформацію про перебіг розслідування в кримінальних справах, адже це б суперечило б праву на свободу вираження поглядів, проголошеному статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення у справі «Алене де Рібемон проти Франції»).

Крім того, зі сталої практики рішень Європейського суду з прав людини вбачається, що суд вважає порушенням статті 10 Конвенції з прав людини задоволення національними судами позовів публічних діячів про спростування поширеної проти них інформації та заборони поширення такої інформації, оскільки ступінь публічності, якого набули дії особи, ступінь її участі у публічній дискусії обумовлюють ступінь її толерантності, який вона повинна виявляти стосовно критики (рішення у справах «Аксель Спрінгер проти Німеччини», «Лінгенс проти Австрії», «Обершлік проти Австрії»).

Тепер же Верховний Суд фактично зробив заборону на поширення інформації про особу підозрюваного. Навіть якщо мова йде просто про інформування суспільства про певні процесуальні дії, без порушення презумпції невинуватості. Суд прямо сказав, що публічний інтерес не дає права називати ім’я підозрюваного до вироку. 

Що і хто тепер має робити?

Для того, щоб знайти баланс між приватністю та публічністю, необхідні зміни в законодавстві. 

Цивільний кодекс, який був прийнятий ще 2003 року, не враховує важливих факторів: статусу особи, суспільного інтересу, суті кримінального правопорушення. 

Законодавство має передбачити можливість називати імена у справах, де така інформація є предметом суспільного інтересу. Йдеться про корупцію, зловживання владою, розтрату бюджетних коштів, незаконні дії посадовців.

Також логічним видається дозвіл на публікацію інформації щодо підозрюваного чи обвинуваченого, якщо ім’я такої особи було оголошене судом у відкритому судовому засіданні чи оприлюднене іншим державним органом.

Водночас оприлюднення імені має відбуватися відповідально. Медіа повинні чітко зазначати статус особи – «підозрюваний» або «обвинувачений», нагадувати про презумпцію невинуватості та спиратися лише на офіційні джерела. 

Саме так працює практика Європейського суду з прав людини. Там ніколи не вводять абсолютних заборон на поширення інформації, а завжди оцінюють, чи є суспільний інтерес, і чи відповідає публікація принципу пропорційності.

І саме зараз, коли спікер Верховної Ради запустив надмасштабний проєкт з рекодифікації Цивільного кодексу та пообіцяв трансформувати його «супермаркет правових можливостей», найкращий час для цих змін. 

Якщо ж ці зміни законотворці не пропишуть, то варто нагадати народним депутатам, що громадський сектор, і медіа знають, як обійти вимоги закону і це стосується не лише кримінальних справ, де всі вже розуміють, хто такий «Че Гевара», «Буратіно» чи «Алі-Баба». 

Під час президентських виборів 2019 року про дані exit-полів під час виборчого процесу, які заборонено оприлюднювати до закриття дільниць, розповів Мустафа Найєм з використанням назв алкоголю. У цих даних «ЗЕбровка» – це Володимир Зеленський, «Шоколадний лікер» – це Петро Порошенко, «Вдова Кліко» – Юлія Тимошенко. І медіа використовували такі дані для інформування громадян як «традиційне алкогольне опитування».

Як видання вийшло з ситуації?

Цікавим моментом є те, як редакція «Дзеркало тижня» виконало рішення суду.

Вони прибрали з матеріалу згадку про ім’я та прізвище чиновника, замінивши його на «...». Але в кінці матеріали додали оновлену примітку: 

«На виконання Постанови Верховного Суду від 10.09.2025 у справі № 757/19417/23, в цій публікації було видалено згадування ім’я Руслана Ляпки».

Тобто журналісти фактично дали ключ для дешифрування захованої під трикрапку інформації. Так, з одного боку, редакція абсолютно чітко виконала вимогу судового рішення, а з іншого, відстояла принципи свободи слова та плюралізму думок.

Нагадаємо, Верховна Рада в часи війни прийняла низку законів, які мають, на думку міжнародних партнерів, «охолоджувальний ефект» на свободу слова, зокрема закон, який забороняє будь-якому громадянину називати прізвище адвоката поряд із прізвищем його клієнта. А за таке ототожнення тепер передбачена адміністративна відповідальність. (Поіменне голосування за проєкт 12320 можна переглянути в інструменті «Перезарядити країну тобі під силу»).

Окрім того, рік тому до повторного другого читання готують законопроєкт, який може дозволити наступ на журналістську діяльність за розголошення інформації з реєстрів (Результати поіменного голосування у другому читанні за проєкт 10242).