Нещодавні події в Україні вчергове показали важливість незалежності антикорупційних органів. Усвідомлення "гігієнічної" необхідності такої незалежності громадянським суспільством продемонструвала так звана "Картонна революція".

Також важливим маркером є реакція європейських партнерів на деструктивні законотворчі ініціативи та активізацію розслідувань Служби безпеки України (СБУ) щодо детективів Національного антикорупційного бюро України (НАБУ). Зрештою, так званий "Міндічгейт" яскраво доводить, що, мабуть, тільки НАБУ може дозволити собі розслідування корупції такого рівня, завдячуючи як спеціалізації, так і своїй незалежності.

Незалежність НАБУ має багато граней. Це структурна і операційна автономія, порядок призначення/звільнення керівника, наявність достатніх повноважень для ефективної роботи (спеціальні оперативно-розшукові та слідчі заходи, доступ до фінансової інформації), наявність достатніх фінансових та матеріально-технічних ресурсів тощо.

Однією з найважливіших гарантій незалежності НАБУ є виключна підслідність кримінальних правопорушень. Важливо щоб інші органи не могли дублювати підслідні НАБУ провадження, витребувати їх від НАБУ.

Виключна підслідність НАБУ закріплена у Кримінальному процесуальному кодексі України (КПК) (ч. 5 ст. 216), але систематично порушується (на відомчому рівні) та зазнає зовнішніх зазіхань.

Спроби законодавчих змін на тлі "масок-шоу"

НАБУ почало проводити розслідування наприкінці 2015 року, а вже у жовтні 2016 року у парламенті зареєстрували законопроєкт (№ 5212), яким пропонувалося дозволити Генпрокуророві "у виняткових випадках" передавати провадження з підслідності НАБУ іншому органу розслідування.

Наприкінці листопада 2017 року СБУ та Генеральна прокуратура (ГПУ) арештували негласних співробітників НАБУ, обшукали секретну квартиру та здійняли інформаційний скандал, під час якого ГПУ оприлюднила особисті дані та назвала декількох спецагентів НАБУ, які працювали під прикриттям.

У 2023 році була ще одна спроба зазіхання на виключну підслідність НАБУ щодо злочинів топкорупції – ініціатива Президента України прирівняти топкорупцію до державної зради та передати справи НАБУ до СБУ.

Ну і найсвіжіші події. 21.07.2025 СБУ та ДБР за підтримки Офісу генпрокурора провели понад 70 обшуків у співробітників НАБУ та САП.

Наступного дня правоохоронний комітет Верховної Ради на позачерговому засіданні включив правки про обмеження роботи НАБУ та САП до законопроєкту № 12414, який початково стосувався інших питань, пов'язаних зі зникненням осіб безвісти в умовах воєнного стану (як вбачається й з його назви).

Зміни передбачали, зокрема, право Генпрокурора змінювати підслідність НАБУ. Того ж дня парламент підтримав законопроєкт у цілому 263 голосами, а Президент його підписав. Так з'явився закон № 4555.

Вже 24.07.2025 на сайті ВРУ опублікували президентський законопроєкт №13533, позначений як невідкладний.

31.07.2025 Рада прийняла закон, а президент його підписав. Законопроєкт №13533 (який став законом від 31.07.2025 № 4560-IX) є майже дзеркальним скасуванням положень закону № 4555, тобто статус-кво відновлено.

Тут важливо зауважити, що закріплена у законі (повернута) неможливість Генпрокурора змінювати на свій розсуд виключну підслідність НАБУ, окрім іншого, є захистом антикорупційних органів від політичного втручання, оскільки ще призначення на посаду Генпрокурора особи без вищої юридичної освіти, здається, остаточно продемонструвало, що у цій посаді істотно більше політичного ніж професійного.

Відомчі втручання

Втручання у розслідування НАБУ набували різних форм: паралельні розслідування, передача проваджень від НАБУ до інших органів досудового розслідування і відмова в передачі проваджень до НАБУ. Часто інші слідчі органи розпочинали провадження, які явно відносилися до підслідності НАБУ. Інший спосіб маніпулювати підслідністю – кваліфікувати правопорушення як злочин, що не належить до підслідності НАБУ.

Для того, щоб не створилося враження, що це ганебне явище є проявом здорової конкуренції правоохоронців, підживленої суто спортивним інтересом заробити кращі показники, важливо усвідомити наслідки порушення підслідності, а надто, виключної підслідності НАБУ.

Крім очевидного – можливості спустити справу іншим органом "на гальмах", є й менш очевидні негативні наслідки, наприклад, недостатня кваліфікація інших органів, що неодмінно призводить до затягування та неефективності розслідування.

Окрім сухих статистичних даних, цю проблематику яскраво ілюструє стабільна практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо порушення розумних строків розслідування. Наприклад, свіже рішення від 13.11.2025 у справі "Івченко проти України" (заява № 10095/24), у якому ЄСПЛ встановив порушення п. 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) у зв'язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (з 2014 року й досі не завершене) та відсутністю ефективного засобу юридичного захисту для оскарження такої надмірної тривалості.

Шкідливі наслідки, спричинені невиконанням правил щодо належної підслідності, почали проявлятися вже у перші роки роботи НАБУ. Наприклад, у червні 2016 року Апеляційний суд Києва скасував рішення суду першої інстанції про затримання особи (міського голови), підозрюваного у одержанні хабаря в розмірі 1 млн євро, з огляду на те, що розслідування було здійснено неналежним слідчим органом.

У травні 2017 року місцевий суд відмовився розпочати судовий розгляд у справі заступника Міністра охорони здоров'я, який нібито одержав неправомірну вигоду, та повернув обвинувальний акт прокуратурі, в основному через порушення правил підслідності (справа була розслідувана слідчими місцевої прокуратури, а не НАБУ під процесуальним керівництвом САП).

Але і це ще не все. Існують принаймні два малоочевидні, але вкрай важливі наслідки порушення підслідності, які зведуть нанівець результати будь-якого розслідування:

1. Порушення підслідності призводить до порушення підсудності, а тому ставить під сумнів судове рішення за наслідками всього процесу.
2. Докази, зібрані із порушенням правил підслідності можуть бути визнані недопустимими, тобто, не можуть бути покладені в основу обвинувачення, суд не зможе обґрунтовувати ними своє рішення.

Вплив підслідності на підсудність

Правильне визначення підсудності забезпечує право людини на розгляд справи судом, встановленим законом, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також ст. 7 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

За допомогою правил про підсудність забезпечується також рівність всіх громадян перед законом і судом (ст. 24 Конституції України та ст. 10 КПК).

Відповідно, порушення підсудності є наслідком скасування судового рішення (п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК), а весь судовий розгляд може бути визнаний несправедливим у порушенні ст. 6 Конвенції (наприклад, рішення ЄСПЛ у справі "Фельдман проти України" від 08.07.2010, заяви № 76556/01 та 38779/04).

Формула підсудності Вищого антикорупційного суду (ВАКС) (ст. 33-1 КПК) має прив'язку до ч. 5 ст. 216 КПК, тобто, до підслідності НАБУ. Верховний Суд також вважає, що предметна підсудність ВАКС має бути чітко узгоджена з підслідністю.

Застосовувати висновки щодо жорсткої прив'язки підсудності ВАКС до підслідності НАБУ варто із одним важливим уточненням: порушення підслідності НАБУ не повинно унеможливлювати підсудність ВАКС. У протилежному випадку одне порушення породжує інше й унеможливлює його виправлення.

Проілюструвати проблематику можна на прикладі кримінального провадження щодо ексзаступника голови Вищого господарського суду, досудове розслідування у якому здійснювали слідчі Державного бюро розслідувань (ДБР) та, відповідно, санкціонування всіх заходів забезпечення кримінального провадження одержували у Печерському районному суді м. Києва. Апеляційна палата ВАКС (АП ВАКС) скасувала ухвалу слідчого судді Печерського районного суду Києва про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою безальтернативно у тому числі з причин порушення правил підсудності.

Однією з умов підсудності кримінального провадження Вищому антикорупційному суду є перелік ознак, наведених у ч. 5 ст. 216 КПК України. Оскільки ця норма визначає підслідність НАБУ, то визнаючи підсудність справи за ВАКС, суд фактично визнає за таким провадженням і підслідність НАБУ, хоча прямо це і не формулює.

Цей приклад додатково підтверджує, що порушення правил виключної підслідності НАБУ неодмінно призводить і до порушення правил підсудності. Підхід АП ВАКС свідчить, що з позицій захисту втілених у законі мети створення і незалежності антикорупційних інституцій, законодавчу прив'язку підслідності НАБУ до підсудності ВАКС слід тлумачити у значенні: ВАКС підсудні провадження, які за законом мали б належати до підслідності НАБУ.

Недопустимість доказів

Конституція України (ч. 3 ст. 62) стверджує, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Конституційний Суд України при тлумаченні цієї норми (рішення від 20.10.2011 № 12-рп/2011) розрізнив одержання доказів "з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина" та "не уповноваженою на те особою" як окремі самостійні підстави визнання доказів недопустимими. Цей висновок підтверджується і положенням КПК (ч. 1 ст. 86): "доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом". Логічний висновок з цієї норми, що доказ, отриманий не у порядку, встановленому КПК, визнається не допустимим, породив у судовій практиці концепцію "належної правової процедури" як мірила перевірки допустимості доказів.

Верховний Суд (ВС) сформулював висновок, що здійснення досудового розслідування із порушенням правил підслідності, тобто, не уповноваженими на те особами (органами) визнається істотним порушенням прав людини і основоположних свобод та є наслідком визнання отриманих доказів недопустимими. Найбільш повно ця позиція висвітлена, розширена і узагальнена у постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду ВС (ОП або ОП ККС ВС) від 24.05.2021 (у справі № 640/5023/19).

Об'єднана палата встановила, що питання підслідності чітко врегульоване КПК і не допускає розсуду (дискреції) прокурора. "Стратегічна мета інституту підслідності полягає в забезпеченні права особи на об`єктивне й неупереджене розслідування, і як результат – гарантування передбаченого Конвенцією права особи на справедливий суд". Наслідком недотримання належної правової процедури як складового елементу принципу верховенства права є визнання доказів, одержаних у ході досудового розслідування недопустимими (на підставі ст. 86, п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК) як таких, що зібрані (отримані) неуповноваженими особами (органом), з порушенням установленого законом порядку.

Ця правова позиція виникла у 2020 році, найбільш повно сформульована ОП ККС ВС у травні 2021 року і ККС ВС продовжив її послідовно використовувати у постановах у 2021, 2022, 2023, 2024 рр. Це основна практика, мейнстрім. Проте, без будь-яких відступів від вказаних правових позицій, в Україні діє ще одна (протилежна) гілка практики ККС ВС, яка послуговується аргументами (концептуальним підходом) постанови ВП ВС від 31.08.2022 у справі № 756/10060/17, а також правовим висновком ККС ВС у справі № 761/34746/17, обидві – у нерелевантних правовідносинах. За цією "апокрифічною" (і поки менш чисельною) практикою, одного порушення підслідності недостатньо, а треба ще встановити чи були слідчі дійсно заангажовані чи упереджені. У іншому випадку, якщо слідчий проводить слідчі дії, передбачені КПК, то порушення підслідності нібито не впливає на допустимість доказів.

Що пропонують вчені?

Неочікуваний плюралізм правових позицій ВС корелює із (очікуваною) різнобарвністю наукових думок, які варіюють від ідеї прямої законодавчої заборони застосування наслідків порушення правил підслідності у вигляді визнання недопустимими доказів, до протилежної – прямо закріпити у КПК України положення про недопустимість доказів, отриманих унаслідок порушення правил підслідності.

Проміжною можна визнати пропозицію зробити подальший судовий процес більш передбачуваним, перенісши оцінку наслідків недотримання правил підслідності на стадію досудового розслідування, передавши такі повноваження слідчим суддям.

Отже, проблема існує та остаточного вирішення наразі не має. Проте до зміни основної практики ВС або законодавства порушники підслідності, а надто виключної підслідності НАБУ, суто статистично мають вкрай туманну судову перспективу розслідуваних проваджень. Оскільки не знати цього вони не можуть, це дає привід для невтішного припущення про не зовсім конструктивні цілі таких процесуальних пройдисвітів.

На завершення додам, що громадянське суспільство, здається, усвідомило важливість незалежності антикорупційних органів, що мало б стимулювати владу у демократичній державі, якщо не сприяти укріпленню такої незалежності, то принаймні не підривати її надто очевидно.

Натомість, довіра суспільства до антикорупційних органів (за наслідками соціологічних досліджень) все ще є вкрай низькою. Можливо, це зміниться у разі закінчення "Міндічгейту" відповідно до суспільних очікувань.

Як практик у кримінальному процесі, я теж не у захваті від діяльності антикорупційної вертикалі, але вимушений визнати, що в Україні вони поки кращі. Цей парадокс нагадує неочевидну історичну паралель. Інквізиційні трибунали, закарбовані у свідомості сучасної людини як потворний приклад неадекватної релігійної цензури, примусу й жорстокості, насправді запроваджувалися як спроба зробити більше передбачуваним, професіоналізувати, стандартизувати й певною мірою гуманізувати тогочасний кримінальний процес.

У порівнянні з місцевими світськими судами, де ще широко використовувалися ордалії ("суд божий" – долю підсудного вирішували боги або поєдинки), самосуд, локальні звичаї й хаотичні судові процеси, інквізиція була більш "системною" і передбачуваною. Так і діяльність антикорупційних органів якісно відрізняється від практик інших правоохоронних органів, які подекуди все ще не змогли відійти від впливу прогресивних (для XIII століття) віянь інквізиційного процесу. Головне – не спинити цей процес за прикладом недружніх "сусідів".

Опанас Карлін, партнер ESQUIRES, адвокат