Я зовсім не впевнений, що на даному етапі мир є досяжним. Але якщо перемир'я буде підписано... Рано чи пізно вони спробують знову нас «приєднати». І колишніх помилок вже не повторять.

Хотілося б бути впевненим, що і ми не повторимо колишніх помилок. Не будемо покладатися ні на обіцянки Росії, ні на договори про забезпечення безпеки з третіми країнами. І те, і інше – фікція. Не варті паперу, на якому написано, і навіть струсів повітря при промові вголос. Не існує гарантій, які забезпечать безпеку. Їх немає, що б ми не вимагали і як би не били себе п'ятами в груди наші партнери. Партнери вони до того моменту, як їм це вигідно. А потім – спостерігачі. Навіть без дорадчого голосу.

Є один гарант безпеки – власна армія, з власними арсеналами, які в абсолютній більшості наповнені зброєю власного виробництва. І хороша пам'ять. Пам'ять про те, як і на чому росіяни приїжджали до нас на вареники. Про те, як горіли наші міста. Як вмирали наші люди і від чиїх рук.

Це щоб зі Львова не їхали потяги до Москви, з штукатурами і плиточниками, щоб з Кривого Рогу не летіли до Якутська і Воркути золотошукачі і шахтарі, щоб запорожці не обслуговували свердловини у Тюмені. Ненависть рано чи пізно стане глухою, але пам'ять повинна залишитися.

Нам нема на кого покладатися. Тільки на самих себе. На свою армію, на свою промисловість, на свою енергетику і на свою пам'ять про цю війну. Тоді, можливо, нам вдасться уникнути наступної. У всякому разі, у нас є шанс.

Так чи інакше, ми будемо змушені вибудувати систему якихось взаємин з божевільним сусідом, але ніколи більше не допустити його впливу ні на політику, ні на економіку, ні на ідеологію – це наш єдиний шанс вижити у найближчій перспективі.

Не стати схожими на них – це знайти себе. Світ буде важким, несправедливим, болючим, але альтернатива гірша. Тримаємося.