Кінець війни, мир, перемир’я, призупинка не трапляться ні завтра, ні післязавтра. Буквально через пару місяців ми зауважимо, що наступив п’ятий рік розмов про те, що війна ось-ось закінчиться. Наступить п’ятий рік медійне споглядання дипломатичних столів, людей у краватках, які невтомно роздувають свою значущість і спекулюють ілюзіями контролю та бажаннями миру. Однак сила, котра керує реальністю, має зовсім іншу природу та інакшу форму.

Обличчя російського солдата – ось обличчя реальності. На сьогодні воно все ще повне приреченої рішучості. На нього не так вже й направлені софіти і телекамери, але саме там слід шукати відповідь на те, хто керує потаємними струнами світу, хто визначає долю планети. І поки що це потворне обличчя, обличчя огидної війни, котру росіяни ведуть проти віри, надії та любові, все ще обіцяє нам продовження марафону.

Групка пришелепкуватих забудовників, котра примхою долі і мареннями глибинного народу опинилася на високих пагорбах, вірила у те, що людьми керує не лють і любов, а якісь потаємні і нікому не видимі нитки. Ця групка сподівалася, що тепер вони стануть цими ляльководами світу, вершителями доль, котрі грошима і брехнею пройдуть світ туди й назад.

Але виявилося, що у людини і сестри її війни не така природа. Що навіть їх родичі забудовників по цинізму – хазяї Кремля – мислять і дихають зовсім по-іншому, хоча так само не вірять ні у що світле. Виявилося, що гроші – занадто мало для кремлівських, і що ті не зупиняться ні під яку обіцянку гешефту. Бо кров солодше за долари, карта влади завжди б'є карту грошей.

Розслабити, розділити і обманути – лише для цього запускають у всі роки війни ці мирні плани. Приховати реальність, у якої вимагає менше триндіти, а більше битися, вимагає перестати чекати чуда і нарешті почати жити і радіти. Перемога вже кілька разів приходила, але нас не було вдома.

***

Ну нарешті запалали танкери. Це важливіше за багато іншого.