Кажу вранці своїм дітям: "Знаєте, в понеділок ви не йдете до школи". "Ой, клас! А чому?", – питають вони. І я мушу їм відповідати, що ми не знаємо, чи ваша школа ще існує, чи її вже немає.

Це була чергова ніч в укритті. Багато балістики і шахедів на Київ, звуки вибухів і оцей тваринний інстинктивний страх, який проймає до кісток. А вранці адміністрація школи написала, що в нашу школу був приліт.

В голові з'являються думки одночасно і мами, і правозахисниці. По-перше, це був удар по цивільному об'єкту. По-друге, добре, що сьогодні субота, там не було дітей і вчителів – лише охоронець, і з ним все в порядку. А мозок все одно малює в уяві, що по буднях якраз в цей час батьки вже могли привести до школи дітей, які могли опинитися в зоні ураження цієї величезної махіни, яка несе мінімум 60 кг вибухівки. І стає дуже страшно.

Школа одразу попросила про допомогу. Після того, як місце влучання оглянула поліція, зафіксувала цей злочин і дозволила зайти на територію, батьки швидко зібралися – приїхали хто звідки, привезли, що могли.

Україна – завжди цей маленький дух Майдану: щойно стається щось дуже погане, люди включаються і починають працювати. Це ще й механізм тримати себе вкупі – прийти і робити що можеш, маленькими кроками. Ми прибирали, заклеювали вікна плівкою, викидали пошкоджені рами.

Коли в кімнати, де навчаються твої діти, ти перебираєш малюнки, фломастери і олівці, пробити шматками цього скла, то ніби тримаєш в руках цю частину з нашої страшної історії, через яку проходять наші діти.

Був дуже зворушливий момент, коли під школою зібралося кілька старшокласників, хотіли допомогти, але їх не пускали з міркувань безпеки. До них вийшов директор, питав, як і чому вони хочуть допомогти. Діти відповідали: "Це наш другий дім, ми тут проводимо найбільше часу, а там був наш кабінет математики, його вже немає". І вони домоглися свого. Учням дозволили прибрати менш ушкоджені класи, обтягнути стрічкою вирву від вибуху на безпечній відстані, як на місці злочину.

І в цих маленьких діях наші діти знаходять свою гідність. Тягнучи цю стрічку, вони окреслюють кордони. Вони ніби кажуть: "Росія, ви тут. Ви несете біль, шкоду, уламки. Ви знищуєте наші школи, лікарні, вбиваєте наших людей. Але ми проведемо свою лінію і ми будемо стояти там, де ми можемо щось зробити, де ми можемо бути самими собою, говорити самі про себе, поки ми живі".

Я дивилася на них і думала, що є величезна іронія в тому, що нам зараз пропонують "мир" і нейтральність, пропонують все забути і простити. Але ти розумієш, що без відповідальності не може бути ніякого милосердя і примирення, бо діти не повинні обтягувати стрічкою вирви розміром із футбольне поле на території своєї школи, коли їх позбавляють їхнього дитинства, здорового існування.

Нам хочуть насадити нову дефініцію поняття "мир" і нову дефініцію поняття "справедливість". А справедливість – це явно не про "заховати під килимок" всі ті злочини, які зробила Росія. Що б далі не сталося, в Україні вже більше, ніж достатньо задокументованих злочинів, вчинених Росією, яких вже достатньо для трибуналу, для ордерів на арешт.

Простити можна тоді, коли в тебе просять вибачення. А коли над тобою знущаються і говорять, що ти ще маєш прийняти всі мої умови, тоді це не про прощення. Тому такого формату "мир", який нам зараз пропонується, він не є прийнятним.

Що нам далі з усім цим робити? Тримати голову холодною. Робити базові речі для безпеки, спускатися в укриття. Говорити з дітьми, пояснювати їм що відбувається, бо вони хочуть розуміти і в 13 років, і в 3 роки. Працювати. Для багатьох українців робота стала механізмом (іноді навіть не дуже здоровим) тримати себе вкупі, бо ми відчуваємо, що ми не одні. Сміятися – і нехай це буде сміх крізь сльози, ніж інакше. Підтримувати дітей – грою, коробкою Friends з МакДональдсу, класною прогулянкою, коли відчуваєш себе дуже-дуже людиною і живеш в тому моменті тут і тепер.

В нас вдома ялинка вже тиждень стоїть і я жартую, що можемо вже за два тижні паски пекти. Мій трирічний син якось прокинувся в укритті і каже: "Все, я хочу йти наверх". Я йому кажу: "Ти знаєш, ми не можемо, там літають ракети, дрони, все вибухає, чуєш? Я боюсь". Він каже: "Мама, дивися, в нас на кухні немає дрона?". Я кажу: "Немає". І він каже: "То йдемо на кухню!".

Це дитяча логіка – коли діти окреслюють безпечний для себе периметр, але таке мислення допомагає і дорослим. Отут війна – вона є завжди, як фон, але ми визначаємо цю "маленьку кухню", де поки немає дрона і там варимо каву.

Вероніка Сенцов-Вельч , директорка Amnesty International Ukraine