Спойлер: швидкого «миру» – ні, тиску на Україну – так.

У Москві Путін приймає спецпосланця президента США Стіва Віткоффа. Про зустріч офіційно заявив Пєсков: непублічні наради сьогодні, «контакти» завтра, друга половина дня, все як вони люблять – максимум туману, мінімум конкретики.

Що насправді Віткофф повезе Путіну? Формально – оновлену версію американського плану. Неформально – тест: чи готовий Путін хоча б до якогось припинення вогню, яке можна продати як «успіх» у Вашингтоні, не втрачаючи обличчя Кремля.

Для Путіна це шанс:

• показати, що з ним досі рахуються напряму;
• спробувати нав’язати Заходу свою картину «нової реальності»: мовляв, території – «справа вирішена», говорімо про деталі.

Для Віткоффа – це вже шоста зустріч із Путіним за рік. Людина, яка за повідомленнями Bloomberg, радить Кремлю, як так загорнути «мирні пропозиції», щоб вони сподобалися Трампу, тепер приїжджає за аплодисментами від Путіна. Не надто обнадійливий набір для України.

Чого, на жаль, варто очікувати?

• 1 •

Спроби торгу «земля в обмін на щось». Ми вже бачили, як Віткофф у кулуарах пропонував: замість ракет Tomahawk – нульові мита на експорт до США. Гарна картинка для бізнес-газет, але не для країни, яка щодня ховає військових.

• 2 •

Тиск на Київ через формат «домовимось без вас». Politico й інші медіа вже пишуть: в Україні реально бояться сценарію, коли США та РФ пробують домовлятися, а потім ставлять Київ перед фактом – «ось наш пакет, або беріть, або винні у продовженні війни будете ви». Для Путіна така гра ідеальна: він любить ділити Захід на «прагматиків» та «радикалів» і грати на страху ескалації. Для Трампа – це шанс сказати своєму виборцю: «Я приніс план миру, а от Зеленський і Європа все зіпсували».

• 3 •

Спробу «зробити з України проблемну сторону». Чекайте сигналів у стилі: «ми запропонували дуже розумний компроміс, але в Києві його відкидають через корупцію, радикалів, виборчі ігри тощо». Це – заготовка для майбутнього тиску: фінансового, військового, інформаційного. Де в цій історії Україна?

Поки Віткофф готується до фотосесії з Путіним, президент Зеленський їздить Європою й збирає підтримку – від безпекових пакетів до політичних гарантій, щоб жоден «мирний план» не перетворився на капітуляцію. Зокрема, вже анонсовані нові зустрічі із лідерами ЄС, у тому числі з Макроном, саме в контексті цієї «переговорної хвилі». Його базова позиція проста й абсолютно раціональна: жодної легалізації захоплених територій як і відводу військ з укріплених районів, і довгострокові безпекові гарантії.

І незалежно від ставлення до влади в деталях, те, що Зеленський зараз не погоджується «підписати що завгодно», – працює в інтересах держави. Бо погодитись на поганий мир – це просто купити собі нову війну через кілька років, але з гіршими позиціями.

Що нам, як країні, робити зараз?

1. Не впадати в ейфорію й не впадати в істерику. Ні «завтра все закінчиться», ні «завтра нас здадуть» – не є точними сценаріями. Поки що ми бачимо важкі, суперечливі, але все ж таки тристоронні (США–Україна–Європа) торги, а не чисту «угоду за спиною».
2. Тиснути на Захід аргументами, а не лише емоціями.
   Європейські медіа вже пишуть, що поступки Росії в перспективі обійдуться ЄС дорожче, ніж підтримка України. Це те, що треба постійно доносити – цифрами, кейсами, сценаріями безпеки.
3. Тримати внутрішній фронт. Скандали, взаємні обвинувачення, інформаційний хаос – саме те, на що робитимуть ставку і в Кремлі, і частина політиків на Заході, щоб сказати: «з ними неможливо домовитись». Тут потрібна холодна голова й зрозуміла позиція: ми за мир, але не за «угоду на умовах агресора».
4. Посилювати власну суб’єктність. Паралельно з усіма цими планами Україна має показувати: ми не просто об’єкт торгів, а країна, яка вміє воювати, реформуватись, інтегруватися до ЄС, тримати енергетику й економіку. Чим сильніші ми, тим менше шансів, що хтось «намалює» за нас кордони на карті.

Отже, чого очікувати від візиту Віткоффа до Москви? Не дива. Не чесного миру. Очікуйте жорсткої дипломатичної гри, де США будуть пробувати показати рух до «мирного плану», Путін – продавати свій імперський шантаж як «компроміс», а Україна – відстоювати, щоб нас не записали в колонію з красивою етикеткою.