Як український народ може скинути олігархічний ценз і отримати 226 "нормальних" депутатів

Питання про те, чи мають сьогодні політичні партії вплив на долю України, є критичним. Технологічно епоха класичних партій XIX–XX століть, які виконували функції комунікації та озброєної боротьби, справді минула.
Раніше для охоплення країни були потрібні мільйони агітаторів; сьогодні цю роботу виконують соціальні мережі, YouTube та TikTok , які заходять у кожну квартиру, куди вже не пустять рядового агітатора. Цей процес схожий на перехід від традиційного таксопарку з диспетчерами до сучасної цифрової аплікації, де система прагне до максимального скорочення.
Проте, незважаючи на технологічну революцію, функція кадрового резерву залишається критично важливою. Навіть якщо невелика ініціативна група здобуде перемогу, їй необхідна команда: депутати, міністри, експерти, у яких вони будуть ідеологічно впевнені. Цю функцію забезпечення кадрами виконує партія.
Олігархічний глухий кут
В Україні, на жаль, після часів Народного руху спроб побудувати справжні партії , у розумінні демократичного світу, майже не було. Більшість політичних утворень — це " бізнес-проєкти " або " випадковий збрід ", що не мають ані ідеологічної складової, ані зв'язку з виборцями. Їхня єдина відповідальність — перед власниками (спонсорами), які забезпечують виборчу кампанію, а потім платять їм " конверти " у Верховній Раді (від 20 до 30 тисяч доларів щомісяця) за систематичне голосування, "як їм скажуть".
Олігархія системно блокує доступ народу до влади через фінансові бар'єри. Україна — єдина країна в Європі, яка має майновий ценз (майнову заставу) для доступу до виборів. Якщо завтра оголосять вибори до Верховної Ради, застава становитиме 8 мільйонів гривень . Без справжньої народної партії з низовим фандрейзингом, до виборів матимуть доступ лише представники олігархії.
Секрет партійної життєздатності: культура внесків
Нам варто орієнтуватися на розвинені країни Європи, де партії, як-от у Великій Британії чи Данії, існують понад 100 років. Секрет їхньої життєздатності — це культура вступу до партій та невеликих фінансових внесків . Українці повинні бути готові легко вступати в політичні партії і робити внески по 10, 20, 50, 100 гривень на місяць, як це систематично відбувається на Заході. Якщо немає внесків від членів, це не партія, а " бізнес-проєкт ", і член партії нічим не відрізняється від нечлена.
Яскравим прикладом успіху низової роботи є мер Нью-Йорка Мамдані, який переміг мільярдерів і політичний істеблішмент завдяки команді зі 104 000 волонтерів , попри значно менший доступ до соціальних мереж, ніж його опоненти.
В Україні лише партія " Народовладдя " послідовно розвиває цю культуру. За перший квартал 2024 року 74% всіх внесків, зібраних усіма партіями в Україні, припали саме на "Народовладдя" ( 840 внесків ). Для порівняння, парламентські партії, такі як "Слуга народу" та "Голос", мали нуль внесків .
Бюрократичні перешкоди та контроль НАЗК
Державні органи не лише не заохочують, а й активно перешкоджають розвитку справжньої народної демократії. Бюрократія, яка керується принципом " контролювати все, що ти робиш ", карає саме ті партії, які реально збирають внески. До партій, які мають нульові внески, питань у НАЗК немає, але до тих, хто збирає 840 внесків, стабільно раз на квартал надходять абсурдні запити, наприклад: " Покажіть перелік машин з номерними знаками ваших членів партії, на які витрачено бензин ". Навіть представниця НАЗК заявила, що внески, якими ми пишаємося, для неї означають " більше проблем, перевіряти більше потрібно ".
Більше того, влада готує жахливу річ — зміни до закону, які передбачають створення державного реєстру членів партії , що утримуватиметься ЦВК, і вимагатиме мінімум 1000 членів для доступу до національних виборів. Це олігархічний злочин , бо справжній партії складно залучати людей через страх репресій, тоді як псевдо партії просто куплять 1000 людей, заплативши їм по 2–3 тисячі гривень за використання їхніх даних у реєстрі.
Представницька демократія як шлях до народовладдя
Деякі експерти стверджують, що Україна може " перестрибнути " етап партійної демократії і одразу перейти до прямої демократії (як у Швейцарії), де кожен громадянин сам представляє свої інтереси. Пряма демократія передбачає виборність суддів, можливість відкликати депутатів та голосування на референдумах.
Але тут ми стикаємося з практичною перешкодою: хто має запровадити ці зміни? За них має проголосувати Верховна Рада. Очікувати, що нинішні депутати, для яких можливість відкликання є екзистенційною загрозою, проголосують за це, є " безглуздям і самообманом ".
Єдиний шлях — це розбудова справжніх народних партій , обрання їхніх представників до Верховної Ради. Лише маючи 226 нормальних народних депутатів , які виступають за пряму демократію, можна буде впровадити відповідне законодавство. Пошук ідеального президента ("доброго царя") не спрацює, оскільки Президент без власної потужної фракції у Раді, яка підтримує його ініціативи, є " абсолютно безсилим ", як це було з Ющенком. Справжня партія також є внутрішнім контролем над депутатом, який залежить від внесків тисяч своїх членів, а не від одного олігарха.
Висновок
Хочемо ми того чи ні, але для того, щоб більшість українського народу — наймані працівники, дрібні підприємці, середній бізнес — нарешті отримали своє представництво у Верховній Раді, є єдиний реальний шлях : копітка, складна робота з розвитку справжніх народних партій . Ці партії мають представляти інтереси широких суспільних верств, а не паразитичного 1% олігархії .
Нам не треба вигадувати велосипед. Країни Європи вийшли з етапу, коли їхні парламенти були схожі на " кримінальні біржі інтересів ", шляхом партійно-політичної еволюції. Ми маємо наздоганяти, вступати до партій, фінансувати їх та вимагати прозорості. Той, хто платить, замовляє музику. Поки український народ не розбудує свої масові незалежні партії, глобальна ситуація в державі не зміниться на краще.
Святослав Дубина, доброволець ЗСУ, громадський діяч та організатор ініціативи "7 кроків до перемоги"








