Листопад, один із традиційно найскладніших місяців у політичному календарі України, завершився відставкою голови Офісу Президента Андрія Єрмака. Відставкою року, якщо не п’ятирічки, якщо говорити прямо. Відставкою, про яку можна і треба сказати фразою із позаминулої епохи – "Те, про що так багато говорили (і чого вимагали), нарешті здійснилося".

Але – відставка керівника президентської канцелярії це не кінець, а лише початок історії. Історії, можливо, вже зовсім іншої, ніж Україна 2020-2025. І про цю історію варто поговорити детальніше – із перспективами для України загалом і для її президента зокрема.

І почнемо ми саме з прислівника "можливо", невипадково використаного у попередньому абзаці.

Формальність і фактична ситуація

Ні для кого не секрет, що посада "голова Офісу Президента України" не має жодного відношення до формальної, конституційної системи влади в нашій державі. Простий приклад – якщо ви згадаєте прізвище голови Адміністрації президента Петра Порошенка після його бізнес-партнера Бориса Ложкіна, це означатиме дуже глибоку вашу зануреність у політичне життя України того часу. Бо ця людина не відігравала у вітчизняній політиці жодної більш-менш помітної ролі.

До речі, нинішня опозиція недаремно педалювала у питанні Єрмака, зокрема, і цю тему – що він заліз на ту територію, де йому робити нічого. Тут можна згадати, скажімо, легендарну фотографію з Ужгорода, де переговори із міністром закордонних справ Угорщини Петером Сіярто вів не його український колега (Дмитро Кулеба, який очолював тоді МЗС, скромно сидів у куточку, як секретар чи технічний працівник), а саме Єрмак. Словом, голова ОП практично у стилі кучмівських часів займався тими речами, на які згідно із законами і Конституцією не мав права.

Але – це водночас означає і те, що його відставка як така теж не має якогось особливого сенсу. Ні, не на усіх напрямках – бо ж, скажімо, делегацію України на переговорах громадянин Єрмак представляти уже не зможе. Але, крім формальної, є і фактична сторона питання. Питання не посадових повноважень (вони йому і не були потрібні), а реального контролю за процесами чи політиками.

І тут варто згадати, наприклад, що нинішню прем’єрку Юлію Свириденко прямо називали "людиною Єрмака". Не "людиною голови ОП", а саме "людиною Єрмака". До того ж, Міндічгейт показав Україні, що смикати за ниточки навіть і міністрів може людина, яка не має взагалі жодних формальних повноважень, навіть таких, які були у Андрія Єрмака. Тож тут виникає питання – чи збережеться цей вплив (якщо він справді є), чи збережеться взагалі вплив уже колишнього керівника президентської канцелярії на Свириденко чи інших посадовців. І на нього поки що однозначної відповіді немає.

Зеленський мусить стати Єрмаком

Та, разом з тим, фактичний вплив Єрмака – це водночас був (і, можливо, є досі) основою нинішньої зеленської України. Я далекий від того, аби гіперболізувати роль пана Андрія, яку дехто виводить аж у тримальну конструкцію усієї владної архітектури. Тут все ж без формальних повноважень не обійтись – з лише фактичними можна бути Міндічем, так, але не "співпрезидентом", як про Андрія Єрмака говорили злі язики. Та все ж вага цього персонажа була чималенькою. Перш за все для Володимира Зеленського.

Через деякий час після відставки попереднього голови ОП Андрія Богдана з’явилася інформація про те, чому президент змінив одного Андрія на іншого – і чим чинний на той момент став йому вигідніший. Якщо коротко – Богдан вимагав від Зеленського бути президентом у всій повноті цього поняття, а Єрмак сам зайнявся купою роботи, якою мав займатися глава держави. (Тут не обійтися із паралелями з владою іншого вихідця з Дніпропетровщини – ні, не Леоніда Кучми, а глибше, Леоніда Брежнєва. Як відомо, генеральний секретар ЦК КПРС настільки не любив рутинну роботу, що з легкістю скинув її на свого багаторічного соратника Костянтина Черненка. І той, до речі, врешті-решт зумів дожити до того моменту, коли його призначили генсеком – тож нехай на рік з хвостиком, але отримав у свої руки головне кермо Радянського Союзу).

Очевидно, що фігури, рівної Андрію Єрмаку, у Володимиру Зеленського просто немає. Тож так чи інакше – але президенту доведеться стати президентом, як цього від нього вимагав ще перший голова ОП. А це йому, можливо, не дуже сподобається. Бо бути президентом воюючої країни – це давно уже не тільки (і не стільки) виступати на різних майданчиках та зривати оплески залу.

До речі, чутки про можливе призначення на місце Єрмака "його людини" Свириденко досить непогано вписується в цю ідею. Це такий собі проксі-Єрмак – мовляв, все залишиться так, як і було, просто логістичний ланцюжок збільшиться на одну ланку. Втім, здається, ця ідея так і залишилася на рівні чуток.

Ще один неприємний для Зеленського момент у втраті Єрмака – це те, що голова ОП забирав на себе велику кількість негативу, яка взагалі-то була призначена для президента. Це теж, до речі, не новина – згадайте Віктора Медведчука на чолі Адміністрації президента Леоніда Кучми. Ні, мова не про те, що Медведчук не був негативним персонажем – а про те, що Кучма на його фоні досі багатьма згадується з позитивними нотками в голосі, хоча цілком очевидно, що усі ті мінуси, якими відзначилася його епоха, були заслугою перш за все саме президента, а не керівника його канцелярії.

Тож тепер рейтинг Володимира Зеленського, який і так після Міндічгейта серйозно (можливо, невиліковно) постраждав, буде зазнавати ще сильніших "бомбардувань". До того ж, є і "по-третє", яке можна окреслити одним-єдиним словом – пізно. Зеленський звільнив Єрмака занадто пізно, коли був уже змушений зробити це. Зверніть увагу, як відреагувала на цей указ глави держави навіть ті представники опозиції, які традиційно поводилися коректно і хоча б формально, але підкреслювали правильність тих чи інших його дій. Це було слово "дотиснули", але аж ніяк не "правильне рішення президента". Тобто – звільнення Єрмака не стане плюсом для Зеленського. Точніше, стане плюсом не для Зеленського.

Хто виграв від відставки Єрмака

А для кого ж? Ну, звісно, не для Вікторії Спартц, яка уже прокоментувала цю подію так, ніби від її коментаря щось колись залежало чи залежить. Перш за все звільнення Андрія Єрмака є плюсом для української опозиції. Причому зараз йдеться не тільки про ту опозицію, про яку ви зараз подумали – тобто "ЄС" та "Голос".

Це і та фактична опозиція Офісу Президента усередині парламентської фракції "Слуга народу". Саме фракції – бо цієї партії як такої фактично не існує, і після завершення гарячої фази російсько-української війни, ще до перших повоєнних виборів, ця вивіска зникне воістину як роса на сонці. А у фракції є ті, кому не подобався вплив Єрмака – і от вони зараз мають привід для радості.

Щодо можливості продовження тиску парламентської опозиції разом із "опозицією всередині монокоаліції" на Банкову щодо відставки нинішнього уряду і переформатування коаліції зі створенням нового Кабміну, національної єдності (чи радше уже "національного порятунку") – тут ситуація неоднозначна. Так, Зеленський зараз у слабкій позиції, тож цей тиск буде логічним. Але він може і втримати уряд Свириденко, вирішивши, що відставки Єрмака – вистачить. І тут, повертаючись до початку статті, може повпливати рівень фактичного впливу уже колишнього голови ОП на фракцію "Слуга народу".

Словом, відставка уряду поки що не виглядає наступним кроком у нинішній політичній кризі (яка, між іншим, досі не завершилася) – але за певних умов, зокрема, на фоні можливих проблем із держбюджетом на 2026 рік, може і стати реальністю. Відсоток втілення у життя цього кроку не беремося вираховувати.

А от на зовнішньополітичному напрямку, попри усі ті лякалки, які розганяють у Telegram ті канали, які якраз і пов’язують із відставленим керівником ОП – мовляв, без Єрмака Україні кінець, – нічого особливого не станеться. Бо тут і формальна сторона питання зіграє нам на руку ("ну звільнив президент голову свого Офісу, і що? У США он не якийсь керівник адміністрації Трампа, а цілий уряд не працював через шатдаун – і нічого не сталося"), і слова президента Румунії Нікушора Дана. Ті самі, що "Україні потрібно допомагати тій, яка є зараз, бо іншої України, яка б протистояла Росії, у нас немає".

Є Єрмак в офісі на вулиці Банковій, немає його там – це все не має жодного значення для російсько-української війни, для безпеки Європи врешті-решт. А ті, хто розганятимуть цю тему – ті або працюють на самого відставленого чиновника (мова про тих, хто працює на українську аудиторію), або просто хочуть використати цю тему для своєї антиукраїнської діяльності (мова про тих, хто працює на європейську чи американську аудиторію). Жодних реальних підстав для впливу відставки Андрія Єрмака на війну чи мирні переговори – не-ма-є. І це головна, найсуттєвіша суть усієї зовнішньополітичної / військової частини цієї історії.

А за тим, кого і головне навіщо призначить на місце Єрмака Зеленський – послідкувати варто. І вже тоді робити якісь висновки. Бо зараз президент воістину на роздоріжжі. І навряд чи він (як і будь-хто інший) знає, куди, у якому напрямку зараз рухатися.