Якщо років 10-20 тому українські інтелектуали активно (і без жодного успіху) переймалися "національною ідеєю", то останнім часом цю тематику майже витіснило обговорення "суспільного договору". "Аспен Інститут Київ" навіть провів цілу серію семінарів на цю тему й опублікував відповідну збірку матеріалів, також були колонки й на сторінках "Української Правди".

Втім, переважна більшість цих публікацій, за лише поодинокими винятками, має спільну й, як на мене, разючу особливість. Їхні автори зазвичай описують власні "хотєлки", або – скажу обтічніше – власне бачення майбутньої добре влаштованої України, і подають це власне бачення як той "новий суспільний договір", що його мають укласти українці.

Як саме укласти? Хто з ким домовлятиметься й хто як саме укладатиме цей договір? – такі питання в них навіть не виникають. Просто приймається за даність, що "новий суспільний договір" якимось чином мають укласти "всі зі всіма" (так і хочеться додати: "…і нарешті заживьом").

Звісно, що "так воно не працює". Але, щоб пояснити, як воно працює, треба спочатку визначити коріння цієї стандартної ментальної помилки – або, точніше, цього сталого, і при цьому помилкового, патерну міркування про суспільний договір.

Мені, як історику філософії, досить очевидно, що цим корінням є некритичне сприйняття й застосування до української ситуації класичних моделей міркування про суспільний договір, які залишила нам у спадок європейська модерна філософська думка. Яскравим прикладом може бути Томас Гоббс із його "Левіятаном" (саме так цей твір буде названо в моєму перекладі, який вийде друком наступного року).

Суть розуміння Гоббсом суспільного договору можна викласти досить просто. Виснажені хаотичним природним станом "війни кожного проти кожного" (war of everyone against everyone), люди збираються разом і домовляються про те, що вони всі добровільно відмовляються від власного права на самозахист, делегуючи це своє право їхньому спільному представнику. Цим представником і є Левіятан – їхня спільна юридична особа. Відповідно, головним і єдино засадничим обов'язком цього Левіятана є піклування про колективну безпеку. Тільки якщо Левіятан виявляється неспроможним убезпечити своє суспільство, його піддані можуть вважати себе вільними від цього (колись укладеного їхніми предками) суспільного договору.

Саме цю модель різні українські автори намагаються, з тими чи іншими доповненнями, застосувати до сучасного українського суспільства. Однак всі ці прагнення приречені на невдачу, бо навіть у так стисло викладеному міркуванні Гоббса насправді є дві принципові вади.

Перша з них стосується процедури укладання суспільного договору. Насправді цей договір ніколи не укладають "всі зі всіма". Укладають цей договір завжди суспільні еліти, за певної участі та з подальшою ратифікацією (чи бодай мовчазним/неохочим схваленням) цього договору рештою населення. У цьому сенсі, першим реально укладеним суспільним договором на тій же англійській землі насправді була Magna Carta (aka "Велика хартія вольностей"). І предметом цього договору була не "колективна безпека" (як мріялося Гоббсу, котрий замислив і писав свого "Левіятана" в період кровопролитної громадянської війни в Англії, до якої ще додалася інтервенція шотландського війська), а розподіл влади між королем та баронами. Решту населення учасники договору просто поставили перед фактом.

Чи дуже відрізняється від цього за процедурою ухвалення українська Конституція?

Навіть коли якісь засадничі питання життя суспільства виносять на плебісцит (референдум, вибори президента чи законодавчої влади тощо), принцип залишається тим самим: абрис пропонованого договору визначають еліти, а решта населення лише виражає своє схвалення ("за"), свою готовність стерпіти це ("не голосував"), або своє несхвалення ("проти").

Це означає, що ідеї стосовно майбутніх контурів суспільного договору в Україні насправді варто визначати саме в цій парадигмі: йдеться про такий договір еліт, який буде достатньо прийнятним для решти населення і забезпечить – говорячи конкретно про українців – патерналістам необхідний мінімум соціальної підтримки, а соціально активним громадянам достатній простір для самореалізації та саморозвитку.

Втім, друга вада міркування Гоббса насправді ще серйозніша, і в цьому плані його теорія, по-перше, взагалі незастосовна до України, а по-друге, також виявляє принципову слабкість представленої ним версії західного бачення людини та суспільства.

Йдеться про те, що основою основ суспільного договору для Гоббса є колективна безпека. Зрештою, це також збігається з концептуальними засадами піраміди Маслоу, де за рівнем фізіологічних потреб одразу йде безпековий рівень. Однак саме в цій, хоч і вистражданій європейцями, зацикленості на безпеці насправді є велика підступність. Адже саме вона породжує тих "останніх людей", про яких із жахом та огидою писав Ніцше в "Заратустрі". А раціональнішою мовою цю підступність добре пояснив Френсіс Фукуяма в своїй книжці "Кінець історії та остання людина", яку наразі вже не критикував тільки ледачий, але, на превеликий жаль, дуже мало хто читав уважно.

Незрозуміло, каже Фукуяма, "чому громадянин ліберальної держави, надто в її Гоббсовому варіанті, мав би служити в армії та ризикувати власним життям на війні за свою країну. Адже якби засадничим природним правом було самозбереження індивіда, на якій взагалі підставі для цього індивіда було б раціональним померти за свою країну, а не спробувати втекти зі своїми грошима та своєю сім'єю?" (The end of History…, 1992, p. 160).

Ця критика Фукуями видається як ніколи справедливою і актуальною, якщо перечитати її в сьогоднішній воюючій України, маючи на думці і західні ліберальні суспільства, і також наших місцевих "ухилянтів".

Сам Фукуяма, як відомо, намагається зарадити цій ліберальній фіксації на безпеці, що насправді паралізує волю до колективного опору, пропонуючи визнати за людиною, поряд із потребою в безпеці, ще одну так само базову потребу, яку він, за прикладом Платона, називає "тімосом". Це потреба у визнанні, яка, на думку Фукуями, існує в двох однаково важливих формах: потреба у визнанні мене іншими як рівного (ізотімія) та потреба у визнанні мене іншими як кращого (мегалотімія).

Перекладаючи це міркування українською – йдеться, власне, про гідність.

Однак досвід України дозволяє мені зробити й радикальніші висновки, ніж ті, які зробив свого часу Фукуяма.

Основа нашої незбагненної для західних аналітиків опірності саме в тому, що для критичної маси українців піраміда цінностей виглядає інакше, ніж її змальовують Гоббс, Маслоу та інші класики західного лібералізму. Для українців гідність є більш засадничою цінністю, ніж безпека – і саме тому ми здатні колективно, сотнями тисяч і навіть мільйонами, ризикувати власною безпекою, обстоюючи власну гідність.

Європейцям і американцям неймовірно важко це зрозуміти, бо за останні 300 років вони, на відміну від нас, майже не знали війн за ідентичність (за лише поодинокими винятками, зокрема на Балканах). Тому їм невтямки, що окупація Росією Маріуполя – це на порядок страшніше – і за процедурою, і за наслідками, – ніж окупація Третім Рейхом Парижа чи Варшави. Бо одне діло – коли тобі силоміць нав'язують чужу владу, і зовсім інше – коли разом із чужою владою тебе також, під страхом знищення, примушують визнати своєю чужу ідентичність.

Ось чому марними є спроби застосувати до України Гоббсову модель "суспільного договору".

І з цієї ж причини саме гідність має бути в центрі уваги українських еліт, коли вони у власному колі шукатимуть контури повоєнних домовленостей (формальних і неформальних), щоб запропонувати їх суспільству на правах оновленого суспільного договору.

Якщо цього не станеться – результат наперед відомий: українці влаштують ще одну "революцію гідності". І так буде, доки ми не привчимо свої еліти, що з нашою гідністю не можна не рахуватися.

А в яких інституційних нормах та формах має відбитися ця засаднича турбота про гідність – це вже предмет іншої й набагато докладнішої розмови.

Олексій Панич