Корупційний скандал навколо Міндіча став ударом по репутації Президента, надто в контексті його антикорупційного іміджу. Рейтинги Зеленського, за неофіційними даними, ймовірно знизилися від 6–8 % до 20 % у великих містах. Особливо серед виборців, які 2019 року голосували за "нові обличчя" та прозорість влади. Таким чином рейтинг Президента нині може становити від 20 % до 45 %.

Вочевидь суспільство сприйняло скандал як зраду. Особливо за умов війни, коли кожен громадянин чимось жертвує заради виживання як своєї родини, так і країни. Втеча Міндіча до обшуків стала доказом політичної захищеності еліти та підірвала і без того крихку довіру до політичних інститутів та політичного процесу, до ефективності влади.

Водночас українці розуміють, що скандал піддав ризику відносини України з ЄС та США, з якими пов'язуються як надії фінансової допомоги, так і стійкості перед агресором. Іншими словами, в умовах відсутності джерела політичної сили та надії всередині країни суспільство покладається на те, що нас зможуть врятувати західні партнери. Ми знаємо, що на фото з обшуків були долари з маркуванням Федерального резерву США, що посилило підозри в розкраданні зовнішньої підтримки. Це означає, що кандидатура України на вступ до ЄС також може бути поставлена під сумнів, якщо не посиляться антикорупційні реформи.

Певно, створення коаліції національної єдності могло б частково врятувати імідж Президента, але таке рішення малоймовірне. Зеленський не зацікавлений у делегуванні влади іншим фракціям, особливо в умовах, коли "Слуга народу" зберігає формальну більшість і контроль над ключовими комітетами.

Тим часом реакція Президента на скандал радше нагадує стратегію звинуватити кількох паршивих овець, щоб врятувати значущу фігуру, яка перебуває під загрозою, та переконати населення в теорії змови. Зеленський може пожертвувати окремими міністрами (Галущенком, Грінчук, можливо, ще кількома кандидатурами), щоб продемонструвати свою реакцію. Але не піде на відставку всього Кабміну, оскільки для нього це зруйнує керованість за умов війни.

Президент також міг би пожертвувати фігурою голови офісу президента Єрмака. Принесення значної жертви як символічне архаїчне суспільне вбивство великої постаті дозволило б каналізувати негативні емоції суспільства. Хоча й чутки про відставку Єрмака активно циркулюють, проте ймовірність його звільнення вкрай низька. Він є головною довіреною особою Президента, ключовим координатором зовнішньополітичних і військових процесів, і його відставка означала б визнання системного провалу. Крім того, з психологічного погляду, в уявленнях самого голови держави такий крок міг би означати вияв слабкості. За такої логіки це б засвідчило, що його "дотиснули", а це ознака того, що він слабкий лідер і його дотискатимуть і надалі.

У цьому контексті залишається відкритим питання: чому українці не вийшли на масові протести?

Попри все це скандал не викликав миттєвої мобілізації, як це було у випадку з "Кучмагейтом", протестами проти Януковича, реакцією на знищення НАБУ.

Домінанта сорому над гнівом. Зрозуміло, що вплив політичного скандалу породжує негативні емоції щодо перших постатей держави та влади загалом. Але вони можуть бути пов'язані як із соромом, так і з гнівом. В умовах, коли вся країна розуміє, що в цій війні ми тримаємося здебільшого завдяки західній допомозі, скандал на цьому етапі розгортання викликає більше сорому, аніж гніву. А для протестної активності потрібен насамперед гнів у відповідь на несправедливість.

Зобов'язання вищі за гнів. З іншого боку, дослідження щодо протестної реакції на корупцію показують, що в умовах, коли є більш високі зобов'язання – наприклад, зберегти країну від руйнування та вистояти у війні – люди схильні ухвалювати рішення не виходити на протести, а керуватися найвищою метою. Навіть критики й політичні опоненти Зеленського побоюються, що протести призведуть до обвалу фронту та остаточної втрати міжнародної підтримки. Логічно, що страх перед хаосом сильніший, ніж гнів через корупцію. У поточних умовах протести сприймаються як загроза стабільності й метафоричний "акт самознищення", а не як інструмент тиску задля справедливості.

Психологічне виснаження. Також слід зважати на психологічний стан населення. Це велика психологічна втома від війни, апатія, депресивні й тривожні стани. На тлі значних відключень світла такі чинники ще більше посилилися. Більшість думає про виживання, про випробування, які чекають взимку, аніж про протестну активність.

Жінки протестують менше, ніж чоловіки. Згідно з дослідженнями, проведеними в кількох країнах, хоча чоловіки та жінки демонструють схожий рівень протестної активності, останні частіше беруть участь у неконфліктних, тобто мирних протестах. Тим часом як чоловіки – у формах, що передбачають агресивну конфронтацію. В умовах бажання "знести" владу – на вулиці можуть виходити чоловіки. Але в умовах мобілізації вони або "ховаються" від ТЦК, або на фронті. Ті, хто мають бронь – тримаються за своє місце з прагматичних інтересів і не ризикуватимуть ним, переймаючись загрозою втрати роботи.

Слід також зазначити, що громадські активісти – це люди з певним складом особистості, з активною життєвою позицією, чутливі до несправедливості, мають віру у власні сили, щоб досягати змін у своєму житті та в країні. Багато хто з них пішов добровольцями на війну 2022 року. На жаль, чимало цих людей загинули. А ті, хто живий, нині на фронті. Молодь і студенти, які також гостро реагують на питання несправедливості та готові виходити на протести, наразі не мають колишнього потенціалу активізму. Найактивніші, віком від 18 до 22 років, виїхали після відповідних послаблень правил виїзду з країни. За останніми даними, це близько 100 тисяч осіб.

Відсутність лідерів і довіри до політиків. Українська опозиція не має достатньої довіри та не консолідована. Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Дмитро Разумков та інші політики діють розрізнено. Не пропонують спільного порядку денного, здатного мобілізувати людей. Ба більше, рейтинг довіри до них низький, натомість антирейтинг високий. У країні немає значної постаті лідера, яка б хотіла й могла очолити прагнення справедливості та покарання винних. А ЗМІ в суспільній свідомості цю фігуру замінити не здатні.

Які перспективи?

Здебільшого це залежатиме від того, наскільки НАБУ та САП продовжать надавати інформацію, що компрометує владу, а також від подальших кроків самого Президента. Виходом із ситуації для Зеленського, який зберіг би його моральну легітимність і навіть імовірно збільшив би його рейтинг, могли б стати кілька кроків.

Ідеться про звільнення керівника Офісу Президента Андрія Єрмака. Призначення на цю посаду людини, яка має найбільший позитивний рейтинг. У цьому випадку це міг би бути Валерій Залужний. Але в разі ухвалення такої пропозиції сам Залужний стане фігурою, яка "каналізує" весь суспільний негатив за команду Президента і відповідно поховає власні політичні перспективи. Меті порятунку рівня довіри до Зеленського могли б слугувати його заява та рішення про те, що він не піде на другий термін. А також досягнення Президентом успіху в мирних переговорах зі збереженням найвигідніших умов для України.

Для розв'язання політичної кризи владі слід було б ухвалити низку важких рішень. Коаліція народної єдності в Раді, Уряд національної єдності, повне звільнення всього складу ОП, зміна голів у прокуратурі та СБУ. Можливо, це й не врятує Президента, який прагне контролювати все й не вважає за потрібне домовлятися з іншими, але врятує країну.

Для того, щоб росія серйозно розглядала можливість мирних переговорів, Україна має продемонструвати стійкість й управлінську зрілість – як у політичних рішеннях, так і на фронті. Це вимагає не просто стабілізації лінії оборони, а глибокої трансформації всієї архітектури управління – від стратегічного планування до оперативного виконання. В умовах загострення політичної та інституційної кризи виникає ключове питання: чи здатна чинна влада і особисто Президент на системний перегляд підходів, на перехід від ситуативного реагування до стратегічного лідерства? Від відповіді це запитання залежить як перспектива переговорів, так і можливість зберегти довіру суспільства, утримати міжнародну підтримку та уникнути внутрішнього розколу.

Анжела Скрилєва-Попова