Європа переживає один із найнестабільніших періодів з часів закінчення Другої світової війни.

Континент стикається з загрозами, що сходяться одночасно: війни біля кордонів, енергетичні шоки, хвилі міграції, політичний популізм, економічна невизначеність, стрімке переформатування світового порядку. Це той час, коли лідери або провалюються або стають опорою.

Сьогодні в Європі, на думку багатьох у США, є кілька постатей, які здатні утримувати курс своїх країн, незважаючи на сильний тиск обставин. Вони не ідеалізовані, не бездоганні, але саме вони формують контекст, у якому Європа житиме завтра.

Серед таких лідерів – Володимир Зеленський, Джорджа Мелоні, Еммануель Макрон та Кая Каллас. Це – політичний спектр від центру до консерваторів та лібералів, але об'єднує цих людей одне: здатність діяти тоді, коли більшість віддала б перевагу.

Володимир Зеленський. У центрі європейської кризи стоїть Україна. І саме на плечі Зеленського лягла відповідальність, яку на початку війни мало хто вважав підйомною. Коли більшість аналітиків стверджували, що уряд впаде за лічені дні, він відмовився від евакуації та перетворив Київ на символ стійкості.

Так, Зеленського критикують і у питаннях реформ, і щодо окремих рішень за умов війни. Але масштаб критики меркне перед фактом, що він утримав країну в умовах тотальної загрози. Він зберіг єдність суспільства, забезпечив міжнародну підтримку та зумів провести Україну через немислимі випробування, не зруйнувавши її демократичні інституції. Парламент в Україні працює, місцеве самоврядування функціонує, журналісти продовжують свою роботу навіть під ударами ракет.

Зеленський став втіленням тієї рідкісної якості, яку на Заході прийнято вважати моральної силою лідера. Час покаже, які рішення були бездоганними, а які ні. Але одне вже очевидно: Зеленський став одним із найзначніших європейських політиків свого покоління.

Джорджа Мелоні. Італія – країна політичних циклонів. Там уряди приходять і йдуть швидше, аніж змінюються економічні тренди. Але за Мелоні країна несподівано увійшла до фази стабільності. Її критикують за ідеологічне коріння, але в реальній політиці вона обрала інший курс: дисципліна, передбачуваність та прагматизм.

Мелоні зберегла проєвропейську та проатлантичну лінію, посилила співпрацю зі США, стала одним із найпослідовніших голосів у підтримці України та виступила за формування єдиної європейської політики на кордонах та у сфері міграції.

Мелоні каже просто, але у справі. Її стиль позбавлений популістської екзальтації. Вона звертається до тих італійців, яких довгі роки не чули, і саме тому її підтримка залишається високою. Формуючи складну коаліцію, Мелоні стала для Європи голосом упевненості там, де її давно не вистачало.

Еммануель Макрон. Він – постать неоднозначна, часто дратівлива, іноді роздратована. Він стикався з масштабними протестами, внутрішніми конфліктами, опором реформ. Але саме він став тим, хто, можливо, єдиний у Європі формулює довгострокове бачення континенту.

Макрон наполегливо говорить про європейську оборону, технологічний суверенітет, необхідність індустріальної автономії. Він розуміє, що епоха зовнішніх гарантій безпеки закінчується. І він готовий говорити про це відверто.

Макрон може здаватися відстороненим, та його політична воля – рідкість. У нього вистачає сміливості приймати непопулярні рішення (наприклад, пенсійна реформа) та продавлювати їх через опір вулиці. Його роль – не бути загальним улюбленцем. Його роль у тому, щоб змусити Європу думати стратегічно.

Кая Каллас. Естонія – одна з найменших країн ЄС, але Каллас стала одним із найгучніших та морально чітких європейських голосів. Вона розуміє природу російської небезпеки за підручниками, а, по історії своєї країни.

Саме Каллас із перших днів війни попереджала про те, що Європа недооцінює загрозу. Вона вимагала збільшити оборонні бюджети, зміцнювати східний фланг, підтримувати Україну без вагань. І робила це не заради політичних очок, а тому, що чудово знає, чим закінчується компроміс із агресором.

Її прямота іноді дратує великі країни, але змушує Європу визнавати реальність. А це є рідкісним та надзвичайно цінним політичним даром.

Отже, Зеленський, Мелоні, Макрон та Каллас представляють абсолютно різні традиції та підходи. Але їх об'єднує одне: вони лідирують в епоху, коли лідирувати стало майже неможливо.

Соціальні мережі миттєво перетворюють будь-які рішення на мету. Економічні проблеми стають політичними вибухами. Кожне слово перевіряється, кожна дія критикується і таке інше. Але ці лідери продовжують рухатись уперед. Вони продовжують утримувати свої країни від хаосу, приймають складні рішення у момент, коли найлегше було б нічого не робити.

Так, кожен з них має свої помилки. Кожен має свої опоненти. Але вони формують контур європейської політики, тому що взяли на себе відповідальність. Майбутнє Європи залежить не тільки від інститутів, а й від людей, які здатні у критичний момент сказати: «Йдемо далі!».

Зеленський приносить моральну ясність та непохитність. Мелоні – стійкість та почуття реальності. Макрон – стратегічне розуміння та довгий обрій. Каллас – чесність та твердість у питаннях безпеки. Вони репрезентують Європу, яка не здається перед викликами. Європу, яка розуміє ціну волі. Європу, яка готова виборювати своє майбутнє.

І, можливо, саме тому історія запам'ятає цих особистостей не лише як політиків, а й як людей, які зуміли утримати континент у момент, коли він особливо потребував справжніх лідерів.