Ці дні всі ми читаємо одні й ті ж новини: США та Росія розробили «рамкову угоду» з 28 пунктів про завершення війни. І знаєте, що найбільше вражає? Не сам факт цієї угоди – ми вже звикли до різних «планів миру». Вражає те, як цинічно все це робиться.

Отже, по суті: спецпредставник Трампа Стів Віткофф і посланець Путіна Кирило Дмитрієв сидять собі в затишній обстановці і складають план майбутнього нашої країни. Без нас. Україна не бере участі у цих переговорах, але саме нам пропонують: віддати Донбас, визнати окуповані території російськими (включно з Кримом) – ну ок, визнають США, а нам можна утриматись (яка щедрість та делікатність!), обмежити далекобійну зброю, скоротити армію вдвічі, надати російській мові статус державної й – увага! – забезпечити офіційний статус «місцевій філії» РПЦ. Можливо звісно це все «вкиди» та фейки, але поки аналізуємо те що є.

Читаєш цей список і розумієш: це не мирний план. Це – «Мінськ-3», помножений на Акт Капітуляції. 

Чому це відбувається саме зараз?

По-перше, Трамп справді поспішає. Йому потрібна швидка «перемога» на зовнішньополітичному фронті, особливо після того, як справа Епштейна вибухнула з новою силою. Публікація листування із згадками Трампа створила в США таку політичну бурю, що навіть частина республіканців вимагає повного розкриття всіх матеріалів. Скандал реально загрожує його президентству. І що робить будь-який лідер у такій ситуації? Правильно – шукає відволікаючий маневр. Якась яскрава «мирна» угода якраз підійде.

По-друге, геополітична логіка Вашингтона. США хочуть відірвати Росію від Китаю – це їхня давня мрія. І для цього готові пожертвувати Україною. Трампу потрібно продемонструвати «силу» перед переговорами з Сі Цзіньпіном, показати, що він може розвʼязувати складні питання. Ціна питання? Українська територія та безпека, а потенційно й державність загалом.

По-третє – і це найболючіше – корупційний скандал навколо «Енергоатому». Операція «Мідас» вдарила в найгірший момент. Все це створює ідеальний фон для тиску. «Дивіться, у вас корупція, а ми пропонуємо допомогу – тільки підпишіть оцю маленьку угоду».

І ось показовий момент: Віткофф мав зустрітися з Зеленським у Туреччині. Український президент прилетів до Анкари. Але американець... просто не прилетів. Скасував зустріч. Чому? Бо Зеленський привіз власний план, розроблений разом з європейськими партнерами. А це «неправильний» план – не той, що Дмитрієв з Віткоффом склали.

А що з Китаєм?

Ось тут найцікавіше. Пекін зараз у позиції, коли йому невигідні ні перемога Росії, ні її поразка. Китай забрав російський ринок, тепер йому потрібні європейські ринки, а для цього треба, щоб війна завершилася. Але якщо війна закінчиться на американських умовах і призведе до зближення США та РФ? Це для Китаю абсолютна катастрофа. Тому позиція Пекіна – велика невідома у цій грі.

Так само невідомі позиції Лондона та ЄС. Навесні європейські партнери допомогли стримати американський тиск. Чи зможуть вони зробити це знову?

Що робити Зеленському?

Президент опинився між молотом і ковадлом. З одного боку – безпрецедентний американський тиск, підкріплений корупційним скандалом. З іншого – неможливість піти на такі умови без знищення держави.

Бо давайте чесно: якщо Україна погодиться на ці 28 пунктів – це не мир. Це відстрочка перед новою агресією. Грузинський сценарій у кращому випадку. У гіршому – повна ліквідація української державності через кілька років.

Володимир Зеленський завжди показував себе політиком, який не йде на легкі рішення коштом майбутнього країни. І тут знову доведеться тримати хребет, ну або бодай битися за кращі умови... Навіть якщо деякі «партнери» використають всі важелі тиску – від дискредитації через корупційні скандали до обмеження допомоги.

Що дивує найбільше?

На фоні цього геополітичного торгу наші політики продовжують ділити посади і «торгувати стільцями». Ніби не відбувається нічого серйозного. Ніби на столі не лежить план капітуляції України. Цей контраст просто вбиває.

А тим часом Дмитрієв у інтерв'ю розповідає, що він «оптимістичний» щодо плану і що «російську позицію реально чують». Читаєш це – і все стає зрозуміло. Коли російський посланець задоволений планом, це точно не на користь України. І от тут цікаво, а всі ті, хто ділить посади зараз, вони задоволені? Готові відкрито оцінити подібний план і сказати, що США не праві?

Що у сухому залишку?

Росія прагне впхнути всі свої цілі так званої «СВО» у цей «мирний план». Завдання простіше не буває: змінити Зеленського на більш слухняного керівника, привʼязати Україну «угодами», які ніхто не виконуватиме, і через кілька років повторити все спочатку.

Тому зараз критично важливі кілька речей:

1. Управлінські рішення всередині країни – очищення влади від корупції, перезавантаження системи.
2. Діалог з Європою та іншими партнерами – нам потрібна ширша коаліція підтримки.
3. Чітка позиція: ніяких компромісів щодо територіальної цілісності (визнання і здавання території, зупинка на лінії розмежування – норм). Це червона лінія.
4. Робота з Китаєм через посередників – можливо, через Туреччину та Іспанію.

А найголовніше – розуміти: будь-які переговори про «заморожування» на російських умовах – це не мир, а програш і не тільки України. І якщо світ хоче справжньої стабільності в Європі, а не чергової «мюнхенської змови», він має це зрозуміти. Бо ми вже проходили цей шлях у 2014-му. І знаємо, чим закінчується таке «заморожування» конфліктів з Росією на їх умовах й за мовчазної згоди світу…