Еспресо публікує інтерв’ю з Тохою в рамках серії, підготованої у співпраці з Третім армійським корпусом в межах кампанії "Ми тут – щоб жити", покликаної поділитися філософією життя під час війни на реальних прикладах захисників та захисниць.До початку російського повномасштабного вторгнення майбутній воїн був тренером з єдиноборств, працював з дітьми та дорослими. Але полишив все і вирушив до Києва у лютому 2022 року, аби боронити свою країну, своїх близьких та рідних. Брав участь у боях за столицю, Під час запорізької кампанії здобув посаду заступника командира роти. Разом із братами по зброї звільняв Херсон, після чого вони вирушили на одну з найскладніших локацій – у Бахмут. Саме там під час штурмових дій Тоха дістав тяжке кульове поранення в руку і ногу, тоді для нього почалися складні 8 місяців операцій та реабілітації. Але навіть отримавши третю групу інвалідності, він знову повернувся в стрій – і знову на Бахмутський напрямок. Далі на захисника чекала Авдіївка, де він отримав посаду командира роти. Згодом Харківський напрямок та складні бойові завдання, після яких Тоха вже став заступником командира 1 МБ Третього армійського корпусу.Ви були серед тих, хто зустрів ворога біля Києва. Яким для Вас був цей перший період повномасштабної війни?Загалом тоді було нічого не зрозуміло, проте дуже цікаво. Я відразу відчув, що потрапив саме туди, де точно маю бути. І чи не вперше за все своє життя, здається мені був 31 рік, коли я пішов на війну, вже точно не пам'ятаю, бо зараз мені 35, тож за увесь той 31 рік життя я вперше не сумнівався в тому, що я роблю, був певен, що я саме у тому місці, де маю бути. Тому відчуття були такі, начебто я знайшов те, що шукав, не усвідомлюючи раніше, як воно має виглядати і в якому місці це має бути.Чи пам’ятаєте момент, коли вперше відчули: "Ми вистоїмо"?Відчуття, що ми вистоїмо, з'явилося у мене тоді, коли я познайомився зі своїми братами по зброї, з близькими своїми друзями. Із ними ми досі разом воюємо, на різних посадах зрозуміло, але все одно ми одна команда, одна сім'я. І от коли я їх зустрів, познайомився з ними, то зрозумів, що ми зможемо перемогти будь-якого ворога. Головне – це те, щоб нам не заважали.Читайте також: Від світла софітів до служби у ЗСУ: як акторка Рита Бурковська знайшла свою роль у 3 армійському корпусіфото: надані 3 АКВам довелось воювати на різних напрямках: Київщина, Запоріжжя, Херсон, Бахмут, Авдіївка, Харків. Чим відрізняється кожен із цих етапів?Ці напрямки відрізняються один від одного як географічно, так і в контексті еволюції війни. Тому що орієнтовно кожні пів року повномасштабна війна еволюціонує – стає більш технологічною, застосовуються інші тактики. Відповідно і статути, і військові книжки про колишні тактики в принципі стали зараз не актуальними. Наприклад, Київ – це був такий сумбур, максимальний патріотизм, майже нічого було незрозуміло, але разом із тим всі розуміли одне, тобто те, що потрібно вибивати, нищити ворога – або ми, або вони. Тобто іншого не було.А от Запорізький напрямок – там вже ми були в ССО "Азов Київ", тому специфіка роботи була такою, що ми довго не перебували на позиціях: брали участь в штурмових діях, у розвідувальних діях. Тобто це були такі операції від одного до трьох днів, наприклад. Тож було багато часу на тренування, а також на злагодження. Тому, в принципі, Запоріжжя – це для мене був саме такий кайфовий час, де ми зазнавали дуже мало втрат. Тут були одні й ті ж самі люди, з якими ти здружувався, зближувався, ставав сім'єю. Поряд із тим то був час, коли відбувалися цікаві операції, бойові дії. Тоді ще не було особливо багато дронів, а FPV тим паче не було: можна було замаскуватися добре, замастити гримом обличчя – і повзти через якісь чагарі. І це можна було зробити взагалі непомітно! Тому там ми, особисто я і мої побратими, проводили більше розвідницьку діяльність. Тож мені було цікаво. Тим часом Херсонський напрямок – це вже була наступальна операція зі звільнення Херсону. Оскільки ворог почав відступати, то фактично ми його наздоганяли. Але досвід був цікавий тим, що ми постійно на техніці робили багатокілометрові марші, заходили в сірі зони, зачищали села, проводили роботу місцевим населенням, допомагали їм. В принципі, це такий був, можна сказати, бліцкриг. Ми там були недовго, орієнтовно десь два тижні. А коли звільнили Херсон, то звідти нас перекинули вже на Бахмут.І от Бахмут – це якраз перший такий, можна сказати, напрямок, не враховуючи Києва, де була саме жорстка заруба з вагнерівцями, з десантниками, з регулярними частинами різних підрозділів РФ, але здебільшого це все ж таки були вагнерівці. На той момент вони були найбільш грізними і боєздатними підрозділами серед всіх тих російських збройних сил, тому рубались ми з ними жорстко. Але через некомпетентність командування, яке відповідало за оборону міста – комунікація була дуже погана – відповідно ми там вирулювали, як могли. І робили, що могли. Але було дуже цікаво. Загалом бої в місті - це дуже цікавий тип бою. Мені просто от дуже сподобався. Але під Бахмутом під час штурму населеного пункту я отримав два кульових поранення. І згодом отримав інвалідність третьої групи, потім проходив реабілітацію. Під час Бахмутської кампанії я був на посаді замкомандира 3-ї штурмової роти. Але, в принципі, я на командних пунктах не любив сидіти: постійно гасав з хлопцями і на штурми, і на позиції, тобто виконував багато функцій, тому було от дуже цікаво. І взагалі найкрутіший період мого життя саме в Бахмуті був.Читайте також: "Бахмут був моїм особистим переломним моментом": воїн 3 армійського корпусу СіджикЧи є операція або бій, який став для Вас найважливішим випробуванням?Щодо операцій або боїв я загалом не можу щось конкретне виділити, тому що кожна операція, кожен бій, кожен день на позиції – він чимось відрізняється. Він по-своєму цікавий, по-своєму жорсткий. Тому окремо чогось я б не виділяв. Можу сказати тільки одне: якщо дивитись на війну в контексті не того, що ти можеш загинути, а в контексті того, що ти ведеш святу війну проти нашого одвічного ворога, і того, що рабство – це набагато гірше, аніж смерть, тоді усе те, що відбувається, сприймається з азартом і з авантюрою. Тому кожен бій, кожна операція цікава по-своєму – і запам'ятовується на все життя.Важке поранення і 8 місяців реабілітації. Що було найскладнішим на цьому шляху?Після поранення на мене чекали вісім місяців реабілітації та п'ять операцій. Мені поставили титановий імплант – стержень, який тримає плече і лікоть, а також ще пришили ключицю титановими нитками, у мене також був розірваний ліктьовий нерв. Спочатку було справді дуже важко і складно усвідомлювати те, що мої побратими ще воюють, б'ються, а я вже лежу в госпіталі поранений. Тобто така собі якась депресивна, чи то ПТСРна дурня, яка мене охопила. Тому найтяжче було перебувати так довго у цивільному середовищі. Але я все ж таки не занепадав духом. І через два-три тижні вже почав проходити реабілітацію – через біль, через не можу.Читайте також: "Я хочу, щоб наші діти не отримали її у спадок": медикиня 3 армійського корпусу Софія Янчевська про війну і захист Українифото: надані 3 АКЩо мотивувало повернутись знову у стрій?Я знав, що мій шлях – це шлях воїна, що я маю бути на війні зі своїми братами. Тому я стиснув зуби і тричі на день ходив на реабілітацію, тренувався – відновлював, наскільки це можливо, рухові функції. Спочатку та рука була як біопротез, я нічого не відчував і не міг особливо навіть нею керувати. Але з часом я це все переборов. Тому що розумів, що наразі війну ми не виграємо і навіть у зв'язку з такими причинами, як поранення, все одно я почувався не надто комфортно і хотілось скоріше повернутись до своєї справи. Тому що війна – це для мене, для моїх братів особисте. Тож ми маємо бути там, допоки не переможемо.Як змінюється відчуття відповідальності, коли переходиш до ролі замкомбата?Відчуття відповідальності загалом не змінюється, просто є той момент, що ти стаєш відповідальним за більшу кількість людей. Але по суті відповідальність та сама. Ти маєш зробити так, щоб люди були натреновані, щоб люди були забезпечені, щоб люди розуміли свою задачу, а найголовніше – могли її виконати. Тобто створити всі умови для того, щоб боєць на полі бою або, наприклад, БПЛАшник, або механік-водій БМП чи іншої техніки міг виконати своє пряме завдання. Тому відповідальність велика, але якихось нових відчуттів у мене не з'явилось, того що мене швидко почали ставити на різні посади, місяців приблизно за три мене призначили командиром відділення, ще через місяць призначили сержантом взводу, потім через два місяці – командиром взводу, і ще за кілька місяців – вже замкомандира роти. Через рік часу я став командиром роти, а потім ще за рік – вже замкомбата, тобто я пройшов усі командні посади до теперішньої. Тобто я це на всіх рівнях пройшов, знаю специфіку. Тож в принципі, нічого нового, просто відповідальність за більшу кількість людей.А що для Вас найголовніше у командуванні людьми?Найголовніше у командуванні людьми – це бути з ними передусім чесним і справедливим, а також самому бути прикладом.І що стало головним уроком за ці роки війни?Те, що ніколи не можна скаржитись або думати про те, що як все погано, тому що завжди може бути гірше. Тому потрібно все сприймати з ентузіазмом і старатись максимально жити на позитиві, проживати це життя, не відкладати його на потім – на той час, коли ми переможемо, або ще на колись там, а жити вже, кайфувати. І пам'ятати, що завжди може бути гірше.Що допомагає триматися у важкі моменти?У важкі моменти мені найперше допомагає триматися мій командир – командир бригади. Друге – це мої близькі побратими, і третє – це моя сім'я.Яку мрію чи думку носите із собою на фронті?Мрія в мене наразі одна – це вільна, соборна, незалежна Україна, в якій буде хотітися жити, в якій би я хотів, щоб жила моя дитина. А я сподіваюсь, що в мене їх буде більше, а не одна. Щоб ми знищили ворога зовнішнього, ворога внутрішнього і щоб наша Батьківщина розквітала на багато-багато поколінь вперед. І це не тільки мрія, а й найважливіша ціль.