У розпал жорстокого воєнного протистояння Україна далеко не завжди озвучує правду. Правду про становище на фронті. Правду про власні та ворожі втрати. Правду про вітчизняний запас міцності та про подальші перспективи війни на виснаження.

Для когось із наших співвітчизників це стало дуже неприємним відкриттям – причому запізнілим.

На початку повномасштабного вторгнення мільйони українців були готові повірити в будь-що. Вони вірили, коли їм обіцяли завершення бойових дій упродовж двох – трьох тижнів. Вірили, коли friendly fire випадки в українській столиці оголошувалися "ліквідацією ворожих ДРГ". Вірили прикрашеним фронтовим зведенням та повідомленням про те, що смертельно хворий Путін от-от сконає.

Натомість тепер, на четвертому році великої війни, в моді критичне та скептичне ставлення до будь-якої офіційної інформації.

Про що б не зайшла мова – про бої в Покровську, про ситуацію в енергетичній сфері чи про ефективність крилатих ракет "Фламінго" – українці шукають каверзу в офіційних заявах. І навперебій звинувачують військово-політичне керівництво та традиційні медіа в тому, що їм бракує чесності.

Коли неправда тиражується російською пропагандою, ми сприймаємо це як щось зрозуміле. Росія – підлий і віроломний агресор. Її загарбницька війна проти українського народу з самого спочатку була побудована на брехні, і ніхто не чекає від росіян нічого іншого.

Але Україна веде справедливу оборонну війну та захищає свій суверенітет. Україна бореться за шляхетну справу. Україна має первісну моральну перевагу. І цю перевагу не годиться дискредитувати, вдаючись до дезінформації та фейків. Саме так розмірковує багато хто з нас.

Уявлення про те, що під час війни брешуть погані хлопці, а хорошим хлопцям належить говорити правду, виявилося напрочуд стійким. Хоча цей наївний стереотип повністю розходиться з реальним історичним досвідом.

1 вересня 1939 року нацистська Німеччина вторглася до Польщі. Для поляків це була справедлива оборонна війна. В нерівній сутичці з агресором вони захищали свободу та незалежність своєї Батьківщини.

Але чи позначилася їхня моральна правота на правдивості тодішньої польської пропаганди? Звичайно, ні.

У розпал нацистського бліцкригу польська преса тішила читачів заголовками на кшталт "Німецький наступ на Польщу зірвано" та "Ми перемогли німців на суходолі й на морі".

5 вересня газети писали про успішний наліт тридцяти польських бомбардувальників на Берлін та про безсилля німецької протиповітряної оборони (насправді столицю Рейху ніхто не бомбив до літа 1940 року).

10 вересня повідомляли про можливості Варшави мобілізувати 6 мільйонів солдатів, що майже вчетверо перевищувало сили агресора (насправді Польща зуміла призвати приблизно 900 тисяч осіб із півтора мільйона запланованих).

А 18 вересня стверджувалося, що втрати Німеччини вже склали 100 тисяч убитими та пораненими (насправді за всю польську кампанію загинуло орієнтовно 17 тисяч німців і було поранено зо 30 тисяч).

Безумовно, є спокуса пов'язати тодішню польську неправду з воєнною поразкою Другої Речі Посполитої. Але це буде некоректний висновок. Хоча б тому, що Велику Британію, яка вистояла під ударами нацистів і зрештою здобула перемогу, теж було складно назвати еталоном чесності.

Британія озвучувала неправду, щоб ввести в оману ворожих солдатів і цивільне населення Німеччини. З цією метою було створено цілу мережу фальшивих радіостанцій, які нібито вели мовлення з німецької території і розповсюджували фейки про ситуацію в Рейху. При цьому радіоведучі видавали себе за щирих прихильників націонал-соціалізму.

Британія озвучувала неправду, щоб обілити партнерів з антигітлерівської коаліції. Сталінський терор був офіційно оголошений вигадкою нацистів. Катинський розстріл називали "німецькою провокацією".

А коли польський емігрантський уряд у Лондоні зажадав від СРСР роз'яснень, поляків звинуватили в тому, що вони допомагають Геббельсу вбити клин між союзниками.

І, звичайно, Британія озвучувала неправду, перебільшуючи власну військову міць і обороноздатність. 1941 року британський Сінгапур зображували "неприступною фортецею", якій не страшні жодні штурми й облоги.

На тодішній карикатурі злісний японський вовк безуспішно намагався здути міцний кам'яний будиночок, збудований англійським поросям на сінгапурській землі. Але в лютому 1942-го японська армія взяла буцімто неприступний Сінгапур усього за тиждень: хоча тих, хто атакував, було вдвічі менше, ніж оборонців.

Характерно, що горезвісне Міністерство правди з орвеллівського роману "1984" було списано не з геббельсівського Міністерства пропаганди і не з радянського Інформбюро.

Ні, безпосереднім прообразом послужила British Broadcasting Corporation, де Джордж Орвелл працював у 1941–1943 роках. У своєму щоденнику він так описував тодішні стандарти ВВС:

"Атмосфера тут – щось середнє між школою для дівчаток і божевільнею, і все, що ми зараз робимо, марно чи навіть гірше, ніж марно. Наша радіостратегія навіть більш провальна, ніж наша військова стратегія.

Проте швидко починаєш мислити як пропагандист і розвиваєш у собі хитрість, якої раніше не мав.

Наприклад, у своїх новинних зведеннях я регулярно стверджую, що японці думають про напад на Росію. Я в це не вірю, але розрахунок такий:

а. Якщо японці справді нападуть на Росію, ми зможемо сказати: "Ми ж казали".

б. Якщо росіяни першими нападуть на Японію, ми зможемо, заздалегідь створивши враження японської змови, вдати, що насправді все почали японці.

в. Якщо війна взагалі не розпочнеться, ми можемо заявити, що це через страх японців перед Росією.

Будь-яка пропаганда – брехня, навіть коли кажеш правду. Але це не так уже й важливо, якщо знаєш, що ти робиш і навіщо".

Від Польщі 1939-го і Великобританії 1940-х нас відрізняють сучасні інформаційні технології – але не ступінь чесності чи моральної правоти.

І коли нинішня Україна сперечається про дезінформацію та фейки у воєнний час, цю проблему варто розглядати не в морально-етичній, а в утилітарно-практичній площині.

У захисників української неправди знайдеться безліч вагомих аргументів. Вони скажуть, що неправдива пропаганда дозволяє дезорієнтувати супротивника. Що неправда допомагає сформувати вигідний імідж України за кордоном і домогтися необхідної підтримки.

Що неправда потрібна для підвищення морального духу населення, для запобігання панічним і поразницьким настроям. А правдолюби, які невчасно виступають із публічними викриттями, можуть серйозно нашкодити спільній справі та зіграти на руку ворогові.

Але вся ця логічна аргументація впирається в одне суттєве "але". Мається на увазі, що поряд із зовнішніми споживачами неправдивої пропаганди – чи то наш противник, чи колективний Захід, чи мільйони звичайних українців – існує внутрішній центр прийняття рішень, який отримує абсолютно достовірні та об'єктивні відомості про воєнну ситуацію.

На жаль, на практиці реалізувати цю схему не так просто. Систематичне заохочення неправди призводить до того, що її продукують на всіх можливих рівнях.

І якоїсь миті на самий верх теж починає надходити спотворена інформація про те, що відбувається. А потім на основі цих вигадок ухвалюються рішення, від яких залежить подальший перебіг війни та доля усієї країни.

Проблема не в тому, що військово-політичне керівництво України може вводити в оману ворога, західних партнерів чи власних громадян. Справжня проблема в тому, що, перестаравшись із неправдою, військово-політичне керівництво може відірватися від реальності.

І тоді становище рятує лише правда, озвучена публічно. Якою б важкою та болісною вона не була.

Михайло Дубинянський