Масова нічна атака ракет і безпілотників на Київ залишає нас з головним і цілком логічним питанням – навіщо? Який військовий сенс у подібних операціях. Не вперше вже противник запускає по українській столиці все, що може, не отримуючи у результаті жодної переваги на фронті. Більш того, ці атаки не просто не ламають дух опору українців, а навпаки. Вони мобілізують і об'єднують цивільних і військових, які перед цим активно гризлися у соціальних мережах. А вартість подібних нальотів дуже і дуже висока. Так який сенс?

Адже справа не тільки у Києві. Постійні удари по прифронтових Краматорську, Запоріжжю чи Павлограду хоч якось можна пояснити. Військова логістика, перевалочні бази тощо. Але Київ, Одеса, Харків і Дніпро – їх штурм або бої поблизу найближчим часом ніяк не плануються. Навіщо витрачати стільки ресурсів на удари по таких містах? Тим більше, під час війни саме питання доцільності витрат ресурсів стоїть як ніколи гостро.

Для порівняння – сьогодні вночі Україна теж завдала кілька дуже потужних ударів по тилу противника. Але там абсолютна військова логіка. Новоросійськ – влучили в нафтовий термінал і склад снарядів з ракетами. Ми паралізуємо торгівлю нафтопродуктами Росії, послаблюючи їхню економіку. Ракети, що вибухнули на складі, більше не полетять по Україні. Удари по Криму – всі військові об'єкти. Удари по Донецьку – військові цілі та енергетика. Дуже важливий прифронтовий логістичний вузол, місце базування, ремонту техніки, зберігання бк. Абсолютна військова логіка у кожному ударі. Цілі і завдання очевидні. А російські бомбардування наших великих міст – яка логіка там?

Говорити про психологічний ефект тим більше немає сенсу. Ми не зламаємося після обстрілу і не побіжимо вимагати у Зеленського миру за будь-яку ціну аж до капітуляції. Швидше, навпаки. Так, є плаксії і капітулянти, але вони настільки в меншості, що бояться відкрити рота. Ще важливий момент – не секрет, що на старті у нас існував пристойний відсоток тих, хто вірив, що з Росією можна домовитися. Навіть потрібно. Їх можна зрозуміти, вони побоювалися посилення НАТО, ми самі провокували і так далі. Тобто відсоток тих, хто умовно «розуміє Росію», був спочатку. І міг стати головною опорою їхньої пропаганди. Ось тільки з кожним обстрілом мирних міст таких «віруючих» все менше. Вони не потрібні Росії?

Напевно, в останньому питанні ми і знайдемо той хвостик відповіді, за який можна витягнути з нірки всього звіра. Люди не потрібні. Люди заважають. Розмови про денацифікацію ще лунають, але про звільнення України від міфічних націоналістів російська пропаганда вже не згадує. Прийшло розуміння, що незалежно від регіону проживання або мови спілкування у побуті – для окупантів тут не існує своїх. Всі тут – чужинці, які до них агресивно налаштовані. І нікому з громадян України немає місця в майбутній архітектурі. Хто хотів і був готовий зрадити – вже це зробили. Залишилися тільки вороги.

Саме такі заяви зараз прямо звучать у російських ефірах. І такі заклики до населення України. Їдьте. Біжіть. Зробіть так, щоб ЗСУ не було кого захищати. Звільніть місце Орді. Тепер лояльність до окупантів – не чекати їх з портретом Путіна під подушкою, а виїхати. Лояльна Україна за зразком Білорусі не вийшла. Захоплена, як один великий Маріуполь – теж не виходить. Зараз вони згодні на безлюдну. Мені здається, що так боротися з ними буде навіть простіше. Без масок...