Україна переходить від розмов про кількість ветеранів до розмов про якість підтримки. Два роки тому в профільній ветеранській спільноті країни був тренд на створення "ветеранських центрів, просторів, хабів, будинків". Подекуди на рівні громад і обласних центрів це перетворювалось на конвеєр відкриттів приміщень з табличками і урочистим рукостисканням. Сьогодні ми все частіше спостерігаємо інший запит: нам не потрібні нові будівлі, потрібні люди, які знають, як допомагати.

Цей зсув у фокусі від приміщень до людей — не випадковий. Він відображає глибші зміни у підходах до ветеранської політики, які відбулися на міжнародному рівні й не оминули Україну. У світі лише п'ять країн, котрі мають професію фахівця з підтримки ветеранів: США, Канада, Велика Британія, Австралія, Німеччина. У листопаді 2024 року Україна до них приєдналась, і стала шостою.

Ця трансформація й виникнення нової професії — логічна відповідь викликам часу. Фахівці супроводу ветеранів є навігаторами у сервісах для ветеранів та ветеранок. Адже існує понад сотня доступних сервісів, як на національному рівні, так і на місцевому. І розуміння, як ними скористатися - стає окремим фахом. Часто ці люди самі мають відповідний статус, або є членами родин військових чи ветеранів. Зіштовхнувшись на власному досвіді з питаннями зі сфери ветеранських сервісів, вони стають провідниками для інших.

Наразі в цій сфері працюють здебільшого ентузіасти, які готові самотужки навчатися, опановувати перетин юридичних, медичних, соціальних питань та співпрацювати з іншими спеціалістами, щоб переймати досвід. Вони часто добре орієнтуються в тому, які послуги мають бути доступні ветеранам, однак стикаються з недосконалістю системи, навіть на рівні базового інформування. Це ж стосується і сімейних лікарів, які можуть виконувати роль навігаторів для ветеранів у сфері медичних послуг.

Проте навіть за наявності таких фахівців, система підтримки ветеранів залишається фрагментованою.

За результатами нещодавнього дослідження IREX, понад 60% ветеранів ніколи не зверталися по психологічну допомогу. Часто не тому, що не потребують її, а тому, що не знають, куди звертатися, або не довіряють системі. Лише третина ветеранів зазначають, що мають доступ до медичної підтримки, а кожен шостий навіть не знав, що така допомога існує. Це не про відсутність стін. Насамперед це про нестачу сервісної інфраструктури, а саме людей, процесів і компетенцій на рівні громади. Водночас це комплексна історія, де основна рамка задається на національному рівні. Попри значний поступ у розширенні сервісів, все ж залишається багато питань щодо їхньої реалізації.

За даними цього ж дослідження, більшість ветеранів при отриманні послуг надають перевагу у зверненні за допомогою не до державних чи муніципальних інституцій, а до свого неформального кола— сім'ї, побратимів чи посестер, знайомих чи друзів. Подекуди у них немає великих фасадів, зате є напрацьована роками довіра. Саме вони просувають реальну реінтеграцію, коли не потрібно проситися без черги, щоб "тільки запитати", але можна отримати швидко підтримку у своїй громаді: особисто, телефоном чи онлайн.

Фізична інфраструктура дійсно є символом державної присутності, але війна робить ці символи вразливими. У прифронтових регіонах громади вже зрозуміли: відновити зруйновану будівлю можна за кілька місяців, а підготувати фахівця — це інвестиція, яка працює десятиліттями. Що й казати про релоковані громади, де саме така людина є містком між рідним містом і розкиданими по Україні та світу мешканцями окупованих населених пунктів.

Психолог, соціальний працівник, юрист, кар'єрний радник — це "невидима" інфраструктура, яку не зруйнує ракета і яка залишається з ветераном чи ветеранкою там, де вони мешкають.

Нещодавно IREX організував та провів стратегічну сесію зі стейкхолдерами ветеранської політики, де були представники держави, громад, громадських організацій та бізнесу. І саме проблема нестачі сервісної спроможності на рівні надавачів послуг була визначена як одна з топ-3.

Під час обговорення учасники одностайно зазначили, що головний виклик не у створенні нових фізичних центрів, а у тому, щоб забезпечити сталість і якість послуг, незалежно від того, де вони надаються. У центрі уваги має бути людина, а не будівля.

Щоб це стало можливим, державі варто розширити підходи до закупівлі послуг. У ветеранській політиці (але давайте чесно – не тільки у ветеранській) назріла потреба у механізмах закупівель соціальних, юридичних, психологічних, освітніх та реабілітаційних послуг у недержавних провайдерів. У організацій, які вже мають досвід, команди й довіру серед ветеранів.

Це не питання привілеїв для громадських організацій, це питання якості. Така модель вже працює для деяких послуг у соціальній сфері, крім того – Мінветеранів оплачує роботу з ветеранами і ветеранками надавачам психологічних послуг. Проте, здається, настав час застосовувати таку само модель з юридичними та реабілітаційними послугами.

Наприклад, не бачу проблеми контрактувати громадську організацію у віддаленій громаді, яка буде виконувати функцію системи органів безоплатної правничої допомоги. А мобільні бригади від громадських організацій мало того, що дістаються у важкодоступні регіони, так ще і показують 100% рівень задоволення послугами серед клієнтів-ветеранів/ок.

У нас поки є час готувати системи та фахівців, які працюватимуть поруч із ветеранами та ветеранками. Інвестувати в це – означає формувати місцеві сервісні екосистеми, команди фахівців у громадах, що можуть бути інтегровані в існуючі ЦНАПи, лікарні, центри зайнятості, БПД чи ті самі ветеранські простори.

Можливо, найкращою фізичною стіною в недалекому майбутньому для ветеранів може стати не бетон, а мережа тих, хто вже і поруч, живе з ними в одній громаді.

Костянтин Татаркін, ветеран, радник з питань ветеранів IREX